Парламентська газета «Голос України» продовжує публікувати роботи учасників флешмобу «Війна в Україні».

Дякуємо за підтримку!

Слава Україні!

Поборемо терор разом!

«Ув'язнене місто».

«Повернення. Іриси».

«Я, російський військовий корабель... Як швидко плине час».

«Поранене місто».

«Слід».

«Чекання».

«Господи, як я заздрив чайкам».

«Пейзаж з вікна мого будинку, якого більше немає».

«Хлопчик, що пісяє».

Картини маріупольского художника Олександра Лук'янова.

З першого дня повномасштабної війни Олександр разом з дружиною та донькою перебував у Маріуполі. Разом з  родиною художник пережив жахливі дні блокади рідного міста. З дозволу митця публікуємо його історію.

Моя історія. 24 лютого.

Холодно. Ранок. Страшний гуркіт, вибухи.

Почалося.

Ракета впала у двір.

Вилетіли шибки в сусідньому будинку, машини поранені осколками й засипані землею і камінням. Майнула думка. Якого дідька. Шок.

Ховаємося у квартирі за стінами коридору подалі від вікон.

Стихло.

Думаємо, що це не може довго тривати.

Новини на ТБ повторюють: 10 днів, не більше. Усі вірять.

Є вода, світло, газ, Інтернет, ТБ, зв'язок. Жити можна. Запас їжі на два тижні.

Перечекаємо 10 днів.

У східному районі міста справжнє пекло, постійні обстріли, люди біжать у центр. Перші десятки загиблих.

Четвертий день. Зникли зв'язок, світло, газ, вода. Починаємо думати, як вижити.

У дружини й дочки істерика: "Тато, давай виїдемо". Але як? Обстріли в нашому районі зовсім поруч. Ховаємося в підвалі будинку, у темряві при свічках. Людей дедалі більшає.

Холодно й сиро.

Там осіб 25. Задуха.

Будинок трясе від снарядів. Влучають у магазини, сусідні будинки, люди під розривами грабують магазини з їжею, аби тільки вижити. Сніг, справжня зима в березні -- мінус 10.Трупи скрізь. Мертвих кладуть у вирви під будинками. Закопувати неможливо. Пораненим не пощастило, допомоги чекати нема звідки. Холодно. Вітер.

Сильний вітер. Природа теж оголосила війну.

Обстріли не припиняються ні вдень, ні вночі. Серце колотиться від цього гуркоту. Десять днів минуло. Дедалі страшніше. Що далі? Невідомість лякає більше, ніж реальність.

Оголосили зелений коридор до Запоріжжя, біжу в гараж за машиною (хоч би вціліла). Сусідні гаражі завалило. Нам пощастило. Беремо найнеобхідніше й морську свинку Кіті. До Запоріжжя 250 км. У голові одна думка: СКОРО ПОВЕРНЕМОСЯ!!! Це ненадовго.

На виїзді з міста обстрілюють колону "Градами". Влучили в передні машини. Дим. Люди тікають назад.  Знову трупи, машини горять. Паніка. Розвертаємося. Хоч би вціліти! Зв'язку немає! Їдемо до старшої дочки на квартиру -- це західний район, у них пожежа, немає вікон і дверей. Переїжджаємо в одноповерховий район порту -- селище моряків. Через два дні місто оточили. Ми знову опинилися на передовій. Вирви від снарядів -- три метри, вивертає дерева з корінням. Ховаємося в тісному підвалі -- 15 осіб стоячи. Дві трирічні дитини. Розриви близько. В усіх в очах СТРАХ.  Сил немає. Утома. Страшенна апатія.

Їжу готуємо на багатті, пригинаючись, під свистом куль і снарядів. Вуличні бої. У зятя військові забирають машину. Їжі вистачить на тиждень, ніхто не очікував, що все так затягнеться.

Вечір, уже темно. Снаряд розірвався біля будинку, чутно, як вилетіли вікна, через хвилину другий влучає в будинок, у сусідню кімнату. Страшний гуркіт, темно, тріск, дим, пил, щось валиться. Хтось  кричить: "ГОРИМО! ВСІ НА ВУЛИЦЮ!" Паніка. Штовханина. У темряві виносимо все, що можна. Дах може завалитися будь-якої миті.

Біжу до машини -- на капоті величезна частина стіни, намагаюся завести. Не виходить. З даху падають палаючі уламки, води немає. З жахом дивлюся, як загорілися колеса. Повна безпорадність...

Це кінець.

Кричу: "Винесли Кіті?"

Відповідь: "Ні".

Дочка ридає від жаху.

Документи залишилися в куртці на ліжку. Секунди. Думати нема коли.

 Відкриваю розбите вікно й стрибаю в чорну стіну диму. Біжу, щось схопив -- і назад у вікно. Господи, вийшло. Довго кашляю -- не вистачило вдиху. Одну побиту машину вдалося відкотити від палаючого будинку. Величезне полум'я, чорний дим, вітер. Мороз пронизує наскрізь.

Усі мовчки дивимося, як догоряє будинок.

Оглушлива тиша. Розумію -- слава Богу, живі! Згоріло все -- їжа, речі, ковдри. Що тепер?

Діти не плачуть.

Сусіди дали кімнату (температура +5). Ніхто не розмовляє, начебто нічого не сталося. В очах жах і повне спустошення. Усі мовчать.

Вранці люди принесли крупу, макарони, якийсь одяг. Усі співчувають. У сусідньому будинку на воротах крейдою написано: "У будинку мертва восьмирічна Даша, дідусь і бабуся". В іншому загинули мати й син. І так увесь район через будинок. Або згоріли, або зруйновані. На вулиці з'явилися трупи місцевих жителів і військових. З міста під обстрілами потягнулася нескінченна вервечка машин і людей. Старі й діти пішки, як мурахи, біжать від війни. Гуманітарний конвой у місто не пускають. У Маріуполі мародерство і голод, води немає. Залишатися неможливо. Вирішуємо за два рази переїхати в Бердянськ і далі на Запоріжжя. СПОДІВАЄМОСЯ ПОВЕРНУТИСЯ, коли закінчиться війна. 100 км до Бердянська, добралися за добу. Далі колоною автобусів. Нескінченні принизливі перевірки ряжених "визволителів". За дві доби дісталися Запоріжжя.

Помітив -- на ковід ніхто не хворіє. Війна -- кращі ліки. З'явився зв'язок. Побачили фото нашого будинку й міста, точніше все, що залишилося. ЖАХ! Зрозуміли -- вертатися вже НІКУДИ. НЕМАЄ НІЧОГО.

 Життя сповільнилося до межі. Хочеться просто сидіти в тиші й дивитися на море, воно залишилося колишнім. А ми -- ні. Ілон Маск мріє про початок нового супержиття на МАРСІ, а ми тепер думаємо про просте існування на ЗЕМЛІ. ЖИТТЯ ОБНУЛИЛОСЯ. Маріуполь, березень 2022.

Олександр Лук’янов під час роботи над своєю картиною «Хліб. Дівчинка на танку».