Війна застала Богдана в гостях у дядька, того самого ранку він прийшов у "чужий" військкомат. Як потрапив у Нацгвардію, що відповідали, коли просився на передову? Чому медики не можуть дістати осколок з його грудей? Про все це - у розмові з наймолодшим контрактником однієї з військових частин Нацгвардії України, що дислокується на Вінниччині.

Напередодні 24 лютого Богдан гостював у дядька, маминого брата. Хлопець проживає в одному з сіл колишнього Липовецького району, дядько - на півдні області, як каже Богдан, ближче до Одеси.

На той час він якраз закінчив строкову службу. Служив у Києві. У демобілізованих строковиків є давня традиція: після повернення зі служби провідувати близьких родичів. Отож Богдан приїхав показатися на очі своєму дядькові. Той розпитував племінника про службу. Йому було цікаво знати, що являє собою заклад, де готують вище військове керівництво для нашої армії. Богдан служив у Національному університеті оборони України імені Черняховського.

Вони допізна розмовляли. Але навіть у думках не припускали, що наступного ранку розпочнеться війна.

Вранці 24 лютого прийшов у "чужий" військкомат

Удосвіта дядько розбудив племінника: "Війна, Богдане!".

Щойно на вулиці розвиднилося, хлопець зібрався йти з дому. "Ти куди так рано?" - запитав дядько. - "У військкомат" - відповів племінник. - "Так ти ж у нас не прописаний". - "У військкоматі розберуться", - сказав Богдан.

- На той час у мене з собою не було військового квитка, - розповідає Богдан. - Але ж встановити, хто я, тепер не проблема. У військкоматі пробили у базі даних, зв'язалися з військкоматом мого району, і про все, що треба, дізналися. Я написав заяву на контракт і того ж дня пройшов медичну комісію.

Хлопець каже, що на строкову службу він так само напросився сам. Не чекав повістки. За декілька місяців до того, як мало "стукнути" 18, прийшов у військкомат. Нагадав про себе, щоб, бува, не забули покликати до війська.

Богдан - із багатодітної родини. У нього ще четверо братів. Усі молодші від нього. Проживають разом із мамою у селі Липовецької громади.

Запитую співрозмовника, чи телефонував мамі, щоб розповісти, що йде на війну.

- Ні, не говорив цього, для чого її хвилювати, я ж знав, що мама буде плакати, - каже він. - Уже коли був у частині, тоді сказав. Але телефонував не часто.

Уже на другий день війни, тобто 25 лютого, прибув в одну з частин Національної гвардії. Навіть додому не заїжджав.

Молодий ще, встигнеш на фронт

У військовій частині хлопець звернувся до командира взводу. Прохання новачка дещо спантеличило офіцера. Богдан просив відправити його у район бойових дій. "Зачекай, ти ще підготовку не пройшов," - почув у відповідь.

Через деякий час він знову прийшов з тим самим проханням. "Нагадай, скільки тобі років, коли в тебе день народження, - запитав командир. - 16 червня 2020 року. Так тобі ще й двадцяти немає, молодий ще, встигнеш".

Оце "молодий" його найбільше дратувало. Принаймні так стверджує співрозмовник. Каже, якби йому дорікали, що не знає армійської служби, на це не мав би що відповісти. У нього ж за плечима була армія, підготовка в частині...

Запитую, чому він так рвався на фронт.

- Якщо я скажу, що хотів захищати Україну, це прозвучить пафосно, але це правда, - відповідає хлопець. - Треба було зупиняти русню. Вони приповзли на мою земля, а я сиджу в частині замість того, щоб зустрічати їх. Тільки не квітами, на що вони сподівалися, а вогнем.

Хлопець каже, що відчуває у собі дух воїна.

- Це моє, розумієте? - говорить він. - У кожного з нас є щось своє. Чув про людей, які платять великі гроші, аби уникнути мобілізації. У мене інше бажання - брати зброю і йти виганяти рашистів з нашої землі. Це ж не ми до них прийшли. Це ж вони убивають наших людей у наших містах і селах.

Поранений продовжував зупиняти піхоту

Він таки домігся свого. "Збирайся, вирушаємо в дорогу", - сказав командир. Куди їдуть, про це тільки здогадувався.

- Невже у такому віці не страшно, Богдане? - намагаюся зрозуміти душевний порив співрозмовника.

- Страшно тільки спочатку, а потім адреналін переповнює, і ти вже думаєш тільки про одне, як зупинити ворога, - говорить гвардієць. - Не знищиш його ти, він знищить тебе. Третього не дано. Там, на "нулі", ти бачиш ворога в лице. Дивишся в бінокль - і кожен орк перед тобою, як то кажуть, у всій красі. Це ще більше додає адреналіну.

На "нулі" Богдан перебував разом зі знайомим на ім'я Василь. Потоваришували ще в частині, коли проходили підготовку.

17-й день на передовій залишиться у пам'яті гвардійця на все життя. Тоді рашисти посунули на наші позиції, як саранча. Їх було реально дуже багато. Богдан і Василь були поруч в окопі. Разом з побратимами зупиняли прорив окупантів. Міна вибухнула неподалік. Обох поранило. Навіть поранені вони продовжували вести вогонь.

- Нам пощастило, - каже Богдан. - Медики допомогли. Зупинили кров на полі бою, вивезли з-під обстрілу на "медичці". Це був великий ризик. Не можу пояснити, як вдалося залишитися живими у тій ситуації. Доправили в лікарню. Обох прооперували. Слава Богу, обидва живі. Тепер ми як брати.

Богдан лікувався у декількох шпиталях. На жаль, у жодному з них лікарям не вдалося дістати осколок. Хлопець каже, залізо зайшло через плече і засіло глибоко в грудях.

- Мені сказали, що допомогти зможуть у зарубіжних клініках, у нас поки що немає такого обладнання, - говорить хлопець. - Чи відчуваю біль? При фізичних навантаженнях. В інших ситуаціях терпіти можна.

Наймолодший контрактник

- У нашій частині Богдан - наймолодший серед контрактників, - розповіла прес-офіцер частини Анна Лазуренко. - Він - один з тих, хто найбільш наполегливо просився на передову. Про патріотизм солдата свідчить уже той факт, що у перший день повномасштабної російської агресії добровільно прийшов у військкомат. Його взяли не одразу.

Гвардієць виконував завдання на Донеччині, в одній з гарячих точок біля Мар'їнки. Тепер там повсюди гарячі точки.

Наш боєць нагороджений відомчою відзнакою - нагрудним знаком МВС "За відвагу в службі".

У його побратима Василя поранення складніше. Йому продовжують лікувати руку.

За свої гроші

Кошти, які гвардієць Богдан отримав за поранення, а також зарплату, витратив на придбання легкового автомобіля. Машину передав хлопцям на передову.

Каже: знає, як там потрібен транспорт для перевезення поранених до місць надання медичної допомоги. На жаль, машини служать недовго. Бо їх постійно використовують під обстрілами.

- Купив хлопцям "Жигуль", але й такі колеса знадобляться, знаю про це, бо бачив ситуацію на власні очі, - говорить гвардієць.

Кошти на операцію буде збирати поступово. "Нині гроші більше потрібні на підтримку побратимів, які залишилися на "нулі", - каже він. - Якщо я особисто вже не можу їм допомогти, то нехай "жигулик" послужить їм замість мене.

Вінниця.

Фото надано перс-офіцером частини Анною Лазуренко.