А ще вони вважають його дивакуватим, адже Юрій не відгороджується він них парканом, не порається на городі чи біля худоби, зовсім не вживає міцних напоїв та ще робить манікюр! Чому Юрій проміняв Нью-Йорк на українську глибинку, як став кобзарем і чим його вражають корінні українці, а ще про війну, про самоідентифікацію, без якої українці не зможуть стати самодостатньою нацією, і багато іншого говоримо з Юрієм Фединським.
Пан Юрій нещодавно повернувся з Америки, де виступав з концертами, на яких вдалося зібрати чималеньку суму для допомоги фронту. Буквально напередодні широкомасштабного вторгнення росіян Юрію вдалося переправити туди, до своїх батьків, дружину Марію і чотирьох їхніх дітей — сина Мирослава, сестричок-близнючок Наталю й Андріану та Лесю-Христину. А вже в США у Фединських народилася їхня п’ята донечка Квітослава (бо ж Бог послав у квітні). Тож вітаю Юрія з новонародженою і починаємо розмову.

Війна як марафонський забіг

Звісно ж, розпочинаю з теми війни. Бо з самого початку широкомасштабного вторгнення рашистської орди на нашу землю Юрій з колегами зі свого кобзарського табору дуже активно переміщався по найгарячіших точках нашої країни і всіляко намагався підтримати людей, котрі опинилися в зоні небезпеки. Були їхні виступи і в метро Харкова та Києва, де мирні жителі ховалися від російських бомбардувань, були виступи перед переселенцями і хлопцями на передовій. Інколи навіть важко було уявити: сьогодні ввечері вони в одному кінці країни, а на ранок — уже в іншому. Такий своєрідний марафон без перепочинку і нормального сну! А ще ж треба мати сили на виступи.

Тож коли Юрій через три напружені місяці все-таки вирушив до Америки, щоб провідати найрідніших, сподівалася, що там зможе перепочити і насолодитися мирним життям. Але ж ні — там він теж працював, виступаючи в різних містах і містечках та збираючи пожертви для України. Та найбільше моє здивування було, коли Юрій написав у Фейсбуці, що вся їхня велика дружна родина повертається в Україну. Відчайдухи, подумалось тоді. Хоча так і є. А ще — патріоти!

Земляки вважають його пророком

Юрій тим часом розповідає, що своїм приїздом вони навіть вселили надію полтавським землякам, бо ті кажуть: «От ти, Юрку, мабуть, знаєш більше, ніж інші. Ще не було війни, а дружина з дітьми виїхали, тепер ви повернулися, тож і війна має закінчитися». От було б так насправді, усміхається Юрій.

Утім, коли ми вже домовилися про бесіду, Юрій вчасно не зміг вийти на зв’язок і лише увечері перепросив, що у них півдня не було електроенергії. Тож одразу запитую Юрія, чи не погарячкували вони, коли вирішили всі їхати до України? Адже в нас досі дуже неспокійно, і вимкнення світла — то лише маленька деталь у ланцюжку того, що відбувається через війну.

Ні не зарано, каже Юрій: «Це був наш план. Ми, навпаки, навіть трохи запізнилися, адже квитки були ще на липень, проте була дуже нагальна потреба в моєму кобзарюванні в Америці, аби зібрати додаткові кошти для України. Тому поїздку трохи відклали. Утім, я дуже поспішав, щоб встигнути до нашого найулюбленішого сезону, коли на Полтавщині все квітне, село перетворюється на рай, а ми проводило фестиваль «Древо кобзарського роду». Так, коли готувався цей матеріал, до села Крачківка на Полтавщині, де мешкає родина Фединських, потягнулися друзі з різних куточків України.

Фестиваль з наголосом на благодійність

До речі, каже Юрій, коли він звернувся до влади, аби отримати черговий дозвіл на проведення фестивалю, йому категорично відмовили й одразу заслали до нього чиновника, аби підписав папір, що жодного фестивалю не буде. Юрій папір підписав, але після довгих пояснень чиновники таки зголосилися, що зібратися вони можуть, але з наголосом на те, що дійство відбуватиметься як навчальний захід, такий собі камерний табір. Насправді, каже Юрій, це так і є. Адже їхній фестиваль не має комерційної складової, він не збирає грошей, тут немає гучних гулянь, усі дотримуються сухого закону тощо. Понад те, мають ще й власні витрати, бо людям треба десь розміститися, поїсти тощо.

Чи збиратимуть кошти на армію нині? Ще не визначилися, бо ж люди приїздять небагаті. До того ж, каже Юрій, він це робить, приміром, у США, а ще заплановано поїздки до інших європейських країн. А таке таборування потрібно радше для підготовки, для корекції планів, а ще — щоб набратися енергії, адже незабаром вони знову вирушать у гарячі точки, аби підтримати наших захисників і людей, які через війну опинилися у складних життєвих обставинах.

«У США під час кобзарювання я зібрав 20 тисяч доларів. Частина цієї суми піде безпосередньо на військо, інша частина — на витрати саме на наші поїздки, аби мати кошти хоча б на бензин», — розповідає чоловік.
Юрій також поділився, як американці, навіть не українського походження, приходили на його концерти і були в захваті від української музики і нашої звитяги. Один чоловік, каже, приніс одразу три тисячі доларів.

На запитання, чому для проведення фестивалю не хочуть подаватися на гранти, Юрій відверто зізнався, що він робить те, що дуже любить. А любить він кобзарювати, майструвати музичні інструменти, взагалі щось робити руками, але зовсім не любить збирати гроші.

Від скепсису до довіри минув не один рік

Саме через його альтруїзм сільські мешканці спочатку дуже насторожено поставилися до їхньої родини. Загалом його переїзд в Україну був досить складним. Спочатку він захотів побачити батьківщину своїх предків і поселився у Львові, потім був Київ. А після цього, каже, довелося їхати до США, аби відновити сили. А все тому, що, приїхавши з благополучної Америки в Україну, яка переживала складні дев’яності роки, він побачив багато нещасливих людей. Усі вони передавали свої негаразди, свою неввічливість, нечемність. Натомість в Америці такого немає, каже Юрій, там також, приміром, ті ж продавці в магазинах мають дуже скромні заробітки, проте вони обов’язково зустрінуть вас усмішкою, допоможуть, підкажуть і ніхто не грубіянитиме.

Тож коли повернувся в Америку, рідні буквально наполягали, аби він більше не їхав. Каже, бабця й тоді боялася совєтів і переживала, що його можуть тут знищити чи арештувати. Навіть аргументи, що Україна вже вільна, її не переконали. А от мама й тато не відмовляли, а залишили за сином право вибору. Насправді побоювання бабці були не безпідставні, каже Юрій, за ним таки тривалий час спостерігали люди в штатському, але так нічого й не накопали.

І поклик крові таки переміг — Юрій вирушає в Україну. І, як з’ясувалося, вже фактично назавжди. Знову ж таки згадує, що було дуже складно, особливо в селі, бо тамтешні люди досі не можуть зрозуміти, як це жити в селі і не займатися сільським господарством і проводити якісь фестивалі, адже піснями ситий не будеш.

Нам потрібні не лише бомби, а й сильний дух

Минали роки, і лише зараз земляки почали дивитися на нього як на людину, якій можна довіряти. Хоча, зізнається, й досі не все просто. Загалом люди не хочуть довіряти один одному. Натомість чомусь, дивується Юрій, дуже довіряють російській пропаганді, тому-таки телевізору. Зараз, щоправда, вже ситуація дещо змінилася. «Я не маю їх переконувати, до всього повинні прийти самі, але інколи такі полеміки відбуваються. Я їм пояснюю, що москва має надпотужну зброю. А чому не може подолати Україні? Бо їхні солдати приїхали за гроші або їх примусили, а ми вмотивовані. І це головна наша зброя», — продовжує чоловік.

Чому не так швидко? Тут Юрко вважає, що причина в нашій бездуховності і корупції. І хоч з корупцією він поганий борець і навряд щось може змінити, але щодо духовності, то готовий допомогти. Кобзарське слово, переконаний, дуже ефективне: «Коли воїни слухають нас, у них відкривається якийсь особливий канал, він вселяє впевненість, переконаність, що й потрібно нашому війську. А ворог відчуває цей дух, тому і не здатен перемогти».

Загалом вирішальними мають бути дві речі — піст і молитва, переконаний Юрій Фединський. Піст — це не про м’ясо, це відмова від комфорту. І щоб подолати москву, нам потрібна додаткова праця. Всіх без винятку. Лише однією зброєю війну не закінчити. Росії, каже Юрій, допомога потрібна навіть більше, ніж нам, бо саме через свою бездуховність вона постійно воює. Люди озлоблені, вони не бачили кращого життя, бо нікуди не виїздили.

Але момент, коли вони прозріють, обов’язково настане!

А ще Юрій Фединський вірить, що вже зовсім скоро Україна таки здолає ворога і всім нам треба буде добре потрудитися, аби все відбудувати і зажити тим життям, про яке мріяли його предки ще з давніх часів і яке зрештою обов’язково буде. А сам Юрій планує нові неблизькі подорожі, аби донести всьому світові, хто ми є, і щоби світ назавжди усвідомив, що ми — частина європейської сім’ї, і жодні московські кайдани вже не стануть нам на заваді.

Фото надані Юрієм Фединським.