Валентина Ревва (в центрі) разом із дітьми на березі Бобринки.
Калина — на наших вишиванках. У нашому фольклорі — десятки легенд, переказів, сотні народних пісень про червону калину та її білий пахучий цвіт. У піснях про неї — неперекручена, правдива історія багатовікової боротьби з ворогами за незалежність. Сьогодні розповідь про пісню, яка живить українське коріння, наш бойовий дух уже понад триста років, з особливою притягальною силою оживає в найтрагічніші й найгероїчніші періоди нашого поступу до самостійності, демократії і процвітання держави та української нації, — «Ой у лузі червона калина похилилася».
Нове дихання символу майбутньої перемоги
У тяжкий час жорстокої війни росії проти України ця пісня по-новому зазвучала на весь світ, набула неймовірної популярності, мобілізувала всі сили на боротьбу з ворогом. Її заспівали бійці на фронті, волонтери та тероборонівці на своїх постах, відомі співаки й маловідомі виконавці від трирічного Леона Баша до літніх людей, етногурти та дитячі колективи, польський священик зі своїми парафіянами, заграли військові оркестри. Після її виконання відомим співаком, нині тероборонівцем, Андрієм Хливнюком на Софійському майдані вона стала неперевершеним хітом у соцмережах. Легендарні музиканти з британського рок-гурту Pink Floyd разом зі співаком виклали свою музичну версію, що вже за невеликий період часу опинилася на верхівці світових чартів, а зібрані кошти передали на гуманітарну допомогу українському народу. «Калину» виконують у Канаді і США, в Грузії й Індії, в інших країнах. Твір аранжований новими елементами, чи не щодня з’являються нові версії та нові виконавці. Співають українською й іншими мовами, тобто весь світ з нами в боротьбі з ворогом.
На Бобринеччині бездоганно звучить пісня у виконанні восьмирічної Аліни зі співучого козацького роду Карасів-Бондаренків, що з Миколо-Бабанки. Дівчинка займається вокалом та вчиться грати на баяні в одній із музичних шкіл Кропивницького і вже отримала в соцмережах чимало схвальних відгуків. Не відстає від неї й молодша сестричка Софія — підспівує чарівним голосочком. Спільно з батьками дівчатка займаються волонтерством, своїм співом підтримують патріотичний настрій дорослих.
Для себе я відкрила цю пісню на початку 1990-х, перших років незалежності, якої так довго дожидалися на нашій землі, хоча тоді досвідчені лідери нації застерігали, що проллється ще багато української крові. Відомий земляк-краєзнавець, історик Анатолій Ковирьов якось у розмові обережно запитав, чи вивчила вже з учнями «Ой у лузі...», чи знаю щось про цю заборонену пісню, мовляв, треба вчити і співати. Невдовзі з’явився нотний запис і текст. Відтоді на всіх урочистих заходах у школі та в селі із задоволенням виконувалася пісня і дітьми, і дорослими, хоч тоді сприймалася вона слухачами неоднозначно. Згодом твір внесли до шкільної програми з української літератури як пісню-гімн Українських січових стрільців, яка має свою багату й дещо заплутану історію. Чимало авторитетних видань друкували і друкують наукові дослідження, краєзнавчі розвідки, численні реферати про історію походження пісні, називають і водночас відкидають імена авторів С. Чарнецького і Г. Труха. Колись ці імена загубляться в історії, адже пісню давно називають народною, в чому переконували і самі автори, бо вони лише переробляли та додавали окремі рядки-строфи, «що разом творили ту славну «Червону калину», коли її підхопили стрільці, галицькі українці, які прийшли «визволяти братів-українців з московських кайдан».
Розцвіли калинові алеї, рукою Тобілевича саджені
Появі пісні насамперед ми повинні подякувати Українським січовим стрільцям, добровольцям, що служили в роки Першої світової війни в лавах армії Австро-Угорщини і воювали проти росії. Їхня діяльність незаслужено була призабута, за часів радянщини знеславлена, пропагувалась як ворожа (після 1918 року січові стрільці — військове формування УНР).
Російський уряд, який здавна проводив ганебну політику «збирання руських земель», намагався приєднати до себе галицькі землі. Саме завдяки зусиллям славних січовиків утворилася незалежна Західноукраїнська Народна Республіка, а також зародилася ідея соборності всіх українських земель.
Заслуговує нашої уваги і той факт, що окремий підрозділ (легіон УСС) із червня по жовтень 1918 року перебував у наших краях, зокрема на хуторі Надія та в прилеглих до нього селах. З огляду на сьогоднішні страшні жорстокі наслідки російської окупації окремих українських територій, звірства «асвабадітелєй», дивуєшся з того, що творила тоді більшовицька армія й інші численні розбійницькі військові угруповання і що принесли із собою на нашу Наддніпрянщину бійці-галичани. Не з підручників історії, спроектованих компартійною системою, а з приземлених спогадів сучасників вимальовується справжня, достовірна картина подій більш ніж столітньої давності, яка дуже нагадує сьогодення.
Можна опертися на спогади Софії Тобілевич, дружини корифея театру Івана Карпенка-Карого, яка була свідком перебування січових стрільців на хуторі, заприязнилася з ними, бо бачила в них справжніх «слуг народу», які задля визволення східних братів-українців покидали свої сім’ї і прийшли «не карати, а віддати свій талант, своє серце». Вона називала їх «рідними гостями», коли почула, як вони гарно співають українських пісень, якою мовою вони спілкуються, від усієї душі сприйняла їхню культурно-просвітницьку місію. Серед лицарів-добровольців були лікарі, вчителі, музиканти. Вони навчали селянських дітей, влаштовували театральні вистави, облаштовували колишні військові майданчики для дозвілля селян, культурного відпочинку. Це були люди, загартовані в боях, готові прийти будь-кому на допомогу. А що було до того? Одні події розбою змінювалися іншими, ще страшнішими. «Сумна була весна на всій степовій Україні в 1918 році й сумні події. Люд, збаламучений ідеями з півночі, творив своє темне діло: палив, грабував, руйнував усе дощенту, а навіть і вбивав; цілі села стерті були з лиця землі гарматними пострілами, з жінками, з дітьми і зо всім живущим, — пише Софія Тобілевич ніби про наше сьогодення, спричинене російською навалою. — Злочинства, напади, зґвалтування, свавілля, вистріли рушниць, з одного боку, — натомість селами та хуторами розлягались українські пісні, звучали мелодії стрілецьких пісень, лився веселий сміх дівчат; навіть відгуляли кілька весіль: побрались наші дівчата із західняками».
Із теплотою Софія Тобілевич згадувала про те, як січові стрільці побували на могилі І. К. Тобілевича, як могила, своїми й чужими забута, ожила, «зробилася другою Меккою», стала доглянутою, обсадженою квітами та кущами.
Тут вперше полилися звуки народного гімну, вперше прозвучало «Слава Україні!» (до речі, вислів їхнього авторства). Стало зрозуміло, що І. Карпенка-Карого шанували в Галичині навіть більше, ніж на той час у його рідному краї. Родина на хуторі стала центром уваги і піклування з боку всіх січовиків, особливо театральних гуртківців: «Зажив і заяснів наш хутір духовною радістю після довгих років самотності й забуття... зацвіли калинові алеї, рукою Тобілевича саджені; це були казкові лицарі, вони запалювали вогник самосвідомості, національного й людського почуття, за чотири місяці ми поріднились і побратались душею», — як не повірити роздумам Софії Тобілевич. Сумували хутірські люди за своїми «рідними гостями», тяжкими були хвилини прощання. Приходили люди з ближніх сіл, співали «Ще не вмерла...» та «Ой у лузі...». «Зробилося так сумно і пусто навколо, як тоді, коли навік минає щастя», — підсумовує авторка спогадів.
До речі, на честь 100-річчя перебування в нашому краї УСС у Кропивницькому відбулося яскраве дійство — реконструкція тих давніх подій та хода єдності «Рідні гості», що є підтвердженням відродження призабутої слави борців за волю України. За душу брало, як кажуть у народі, виконання військовим оркестром «Червоної калини» під час масового заходу — віча біля пам’ятника В. Винниченку.
Ожила козацька слава
На одному з вечорів на хуторі хлопці-січовики заспівали «Ой у лузі червона калина похилилася», хтось із гурту селян вигукнув, мовляв, це ж наша козацька пісня «Розлилися круті бережечки». Зауважимо, що остання строфа козацької пісні стала початком стрілецької та частиною рефрену в ній. За однією з версій, Григорій Трух почув її переробленою Степаном Чарнецьким із козацької пісні часів Хмельниччини у Львівському театрі, де вона прозвучала у виставі про гетьмана Дорошенка. А тоді додав кілька своїх строф, вигук «гей» у першому рядку замінив на «ой» і навчив стрільців її співати, не претендуючи на авторство. Наш земляк, краєзнавець Володимир Босько насмілився викласти свою версію появи цього тексту пісні й, очевидно, мав рацію. Він вважає, що саме на хуторі Надія від селян січовики почули народну пісню про «круті бережечки», в якій оспівана боротьба козаків проти польської шляхти. Вгледівши в ній патріотичний зміст, оптимістичний фінал, галичани повезли її із собою на західні землі. Краєзнавець стверджує, що козацька пісня, з якої було взято частину тексту, була записана в селі Мар’янівка Єлисаветградського повіту і вперше надрукована у збірці В. Антоновича і М. Драгоманова «Історичні пісні малоруського народу», виданій 1875 року. Як цим не пишатися?!
А пісня продовжувала звучати тоді, коли вирішувалася доля України: співали на урочистих концертах, Шевченківських програмах святкувань, вона не сходила з вуст членів «Просвіти», також її популяризували за кордоном.
Так тривало до 1939 року, до початку Другої світової війни і нової окупації українських земель. «Калину» свідомо підхопили бійці УПА, тож довгий час пісня була заборонена, а її привселюдне виконання загрожувало Сибіром або ж позбавленням життя. Так і «журиться» Україна кілька століть поспіль, але ніколи не ставала на коліна. Справжнє повернення пісні сталося наприкінці 1980-х, коли Україна почала торувати свій шлях до відродження незалежності. Саме тоді відома політична діячка Надія Світлична дописала-доспівала рядки «Не хилися, червона калино...» в «чорному воронку», коли її спільно з однодумцями везли на допити в КДБ, а також і в мордовських таборах, де вона змушена була відбувати незаслужене покарання. Тож пісня продовжує свою життєствердну ходу.
Валентина РЕВВА, правнучка Володимира Винниченка.
Бобринка
Кіровоградської області.
Фото з архіву автора.
P. S. Червоні та гіркі ягоди калини — це наші сльози й біль за тисячами втрачених, загублених життів борців за вільну й квітучу Україну. Кожна крапля пролитої крові змушує вкотре задуматись над тим, ким ми є, вчить, як бути справжнім українцем та не втрачати віри у святу перемогу. У Бобринці склалася добра традиція: в День української вишиванки розчищати джерела витоку річки Бобринки та висаджувати кущі калини понад берегом і на алеї біля обеліска загиблим воїнам-землякам на знак пошани й пам’яті про захисників України, які полягли в боях. Насамперед залучаємо до цього дітей, щоб нашому роду не було переводу. Тож хай цвіте калина! Хай наша стійкість і віра наближають час перемоги, щоб усім разом, як закликає Олена Ворона, заспівати «Ой у лузі...» на параді Перемоги.
