У 1989 році наймасовіший мітинг на Замковій площі відбувся 20 серпня.

Наступний його рядок має життєстверджуюче і дороговказне продовження: «А хто борець, той здобуває світ». Сьогодні вони є як ніколи актуальними. І попри твердження, що творцем історії є народ, зробимо доповнення: «...Який має своїх лідерів, готових пожертвувати заради нього і повести за собою», тобто пасіонаріїв. Щасливий, що мав змогу зустрічатися і спілкуватися з декотрими з них ще в ті буремні часи, коли зароджувалась наша незалежність.

Комуністи «популяризували» рухівський мітинг

Серед багатьох історичних подій, які відбулися протягом століть під мурами замку Любарта в Луцьку, безперечно чільне місце належить і першим мітингам щойно народженої у СРСР опозиції — Народного руху України за перебудову. Імена «каменярів», які в 1989—1991 роках без страху і втоми довбали скелю тоталітарної комуністичної держави, не маємо права забувати. Серед збурювачів тодішнього політичного спокою в Луцьку найбільше запам’яталися Михайло Тиский, Олександр Гудима, Євген Шимонович, Геннадій Кожевніков, Олександр Юрченко, Володимир Банада... Саме вони були організаторами і найактивнішими дійовими особами на мітингах, що відбувалися в місті в 1989 році.

Найперший з них щойно народжена опозиція провела 23 липня на Замковій площі. І хоч у своїй заяві до міської ради організатори зазначали, що захід планують провести відповідно до нещодавно прийнятої Постанови ЦК КПРС «Про увічнення пам’яті жертв репресій періоду 30—40-х років і початку 50-х років» і називали його мітингом-реквіємом, сам факт появи такого звернення викликав серед партійних функціонерів чималий переполох.

Питання обговорювалося на засіданнях бюро Волинського обкому і Луцького міського КПУ. Рекомендації із осудом дій організаторів було спрямовано в низові партійні комітети. На підприємствах і в установах відбувалися збори, де попереджали членів трудових колективів у жодному разі не йти на мітинг. Так партійна номенклатура, сама того не бажаючи, піддавала розголосу плани своїх опонентів.

Не дрімали й організатори Михайло Тиский та Олександр Гудима, викладачі луцьких педінституту і педучилища. Вони як звичайні обивателі, в місті їх на той час мало хто ще знав, обходили магазини і кіоски, цікавилися в продавців, чи знають вони, що має відбутися найближчої неділі о 15-й годині на Замковій площі. Так паралельно з партноменклатурним спрацював і народний телеграф.

Звичайно, що влада заборонила проводити цей мітинг. Мало того, напередодні до організаторів надходили анонімні дзвінки з попередженнями про можливі обшуки та арешти. Тож на Замкову площу Тиский і Гудима добиралися порізно. У зазначений час, попри міліцейські кордони і застороги, на площі було велелюдно.

У той момент, коли було незрозуміло, як діяти в такій ситуації, з характерною для себе рішучістю Олександр Гудима, згодом народний депутат України, забирає в міліціонера мегафон і починає на всю площу озвучувати мету заходу. Для багатьох присутніх почуте з його вуст стало справжнім шоком: 23 червня 1941 року карателі НКВС розстріляли кілька тисяч в’язнів розташованої тоді поруч із Замковою площею Луцької тюрми. Переважно це була національно свідома молодь, інтелігенція, священики... Тим часом, скориставшись розгубленістю правоохоронців, Михайло Тиский роздавав листівки, в яких йшлося про мету мітингу. Допомогли розголосу мітингових подій і опубліковані в обласних газетах (молодіжній і партійній) матеріали. Вони не хвалили його організаторів, але подана в них інформація багато тоді вартувала.

Успіх мітингу, а головне — розголос після нього, сприяли утворенню осередків Народного руху України за перебудову. Перші виникли у Волинському художньому фонді, на Луцькому підшипниковому заводі, Нововолинському заводі спеціального технологічного обладнання, заводі «Ковельсільмаш», в обласній психлікарні.

Уперше під синьо-жовтими прапорами

19 серпня 1989 року, в день свята Преображення Господнього, у переповненій залі обласного театру ляльок відбулася установча конференція Волинської обласної організації НРУ за перебудову. Вона обрала координаційну раду Волинської обласної організації. Серед її членів були такі вже відомі на той час рухівці, як Михайло Тиский, Олександр Гудима, Геннадій Кожевніков, Андрій Мостиський, Федір Свідерський, Олександр Юрченко, Євген Шимонович, Катерина Шаварова... Загалом 40 осіб.

Наступного дня на Замковій площі відбувся спільний з владою мітинг. На нього на запрошення волинських рухівців приїхали гості зі Львові та Рівного із синьо-жовтими прапорами. Голова Луцького міськвиконкому Анатолій Поха, який відкривав захід, спочатку вмовляв зняти прапори, а потім погрожував закрити мітинг. Однак його не слухали, а міліція просто боялася втручатися в справу. Адже на площі зібралося кілька десятків тисяч лучан та гостей міста. Мітинг відбувався переважно за сценарієм щойно зародженої опозиції. Найбільше запам’яталися промови колишнього військового політпрацівника Олександра Юрченка та члена Української Гельсінської спілки із Володимира-Волинського Дмитра Себія. Перший із них, як завжди виступаючи яскраво і емоційно, піддав нищівній критиці комуністичну владу, показав нездатність і облудність комуністичної системи. А колишній політв’язень Дмитро Себій розповів правду про радянські тюрми та ГУЛАГи, знущання, які йому довелося там перенести. Після цих двох промов виступ голови колгоспу, який хвалив мудрість комуністичної партії, котра дбає про народ, і переконував, що людям не потрібен ніякий Народний рух, площа зустріла свистом і невдоволеними вигуками.

Рухівці ставали депутатами і... брали владу

Популярність і авторитет Народного руху на Волині постійно зростали. Люди вже почали без оголошень щонеділі на 15-ту приходити на Замкову площу. Сприяло цьому і видання Волинською організацією НРУ за перебудову власної газети «Народна справа», яка з листопада 1989 року друкувалася тиражем 3—5 тисяч у Вільнюсі. Небезпечні поїздки в Литву за цим виданням здійснювали Віктор Федосюк, Іван Лисак, Олег Пашинський, Олександр Цюх.

Чудовим пропагандистом національних ідей став хор «Посвіт» під керівництвом Ростислава Кушнірука. Саме від нього більшість молодих волинян уперше почули «Червону калину», гімн «Ще не вмерла України», гімн ОУН «Зродились ми великої години» та інші заборонені на той час пісні.

А 21 січня 1990-го зініційована Народним рухом всеукраїнська акція «Живий ланцюг» продемонструвала єдність українського народу. Того пам’ятного дня 50 кілометрів шляху від Львова до Києва на межі Рівненської і Житомирської областей були волинськими. По поверненню додому лучани проклали такий же живий ланцюг від Київського майдану, де розташована адмінбудівля облради, до Замкової площі. Під мурами замку Любарта знову під майоріння національних прапорів відбувся багатотисячний мітинг.

Про високий авторитет НРУ за перебудову на Волині свідчить і той факт, що кандидати, підтримані Народним рухом на виборах у 1990 році, стали депутатами Луцької міської і Волинської обласної рад. Народними депутатами України волиняни обрали представників цієї опозиційної сили Андрія Мостиського, Федора Свідерського, Олександра Гудиму, Ярослава Дмитришина. Близькими до них були також народні депутати від Волині Андрій Бондарчук та Павло Віцяк.

До проголошення незалежності залишалося ще майже півтора року. Однак шлях до краху радянської імперії уже ставав безповоротним. Творцями самостійної України були ті, хто відкинув страх і особисте благополуччя заради великої мети. Пам’ятаймо їхні імена.

Волинська область.


24 лютого 1991 року лідер НРУ за перебудову, голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл з дружиною Атеною Пашко на запрошення тодішнього голови Волинської обласної ради комуніста Володимира Блаженчука відвідали Луцьк, де взяли участь у врочистостях з нагоди 120-річчя з дня народження Лесі Українки.

Фото Віктора ЧУХРАЯ.