Донеччани-державотворці... Цього року, коли Донецька область, як і 2014-го, опинилась у вогняному епіцентрі російсько-української війни, ми звертаємося до спадщини видатних діячів — представників Донецького краю, котрі у буремному ХХ столітті обстоювали волю та незалежність українського народу.

Василь Стус: «А ти шукай червону тінь калини...»

Яскравим представником покоління шістдесятників, які у другій половині ХХ століття уособлювали потужний патріотичний та дисидентський рух, був український поет, публіцист, правозахисник Василь Стус.

Василь Стус народився 6 січня 1938 року на Вінниччині. Водночас на формування його світогляду великою мірою вплинула саме Донеччина, куди 1939 року його батьки переїхали, тікаючи від колективізації.

Закінчивши 1959-го з червоним дипломом педагогічний інститут міста Сталіного, Стус вчителював, служив в армії, працював редактором. У 1962—1963 роках був учителем середньої школи № 23 у шахтарському селищі Кіндратівка, що на околиці Горлівки.

1962-го Стус писав у листі до Андрія Малишка із тривогою: «Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, нас — за 40 мільйонів. Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2—3) українських шкіл... У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. За таких умов у нас немає майбутнього...»

Василь розумів, що потрібно їхати в столицю. У Києві він вступив до аспірантури, долучився до діяльності Клубу творчої молоді, учасників якого згодом називатимуть поколінням шістдесятників.

4 вересня 1965 року всі вони були на презентації фільму «Тіні забутих предків». Там Стус підтримав публічний протест Чорновола щодо арештів журналістів, і за це одразу був виключений з аспірантури. Відтоді КДБ прискіпливо стежило за кожним його кроком. На похороні художниці Алли Горської Василь публічно звинувачує КДБ у її вбивстві. У цей час у Лондоні бандерівська ОУН видає перші збірки віршів Стуса. Цього було достатньо для вироку — 5 років тюрми і 3 роки заслання в Сибір. Після відбування строку Василь вступає до Української Гельсінської групи. Після ув’язнення всіх її членів звертається до Верховної Ради СРСР із заявою про відмову від громадянства. За це його арештовують, визнають особливо небезпечним рецидивістом, призначають адвокатом комсомольця Медведчука, який визнає провину Стуса і погоджується з вироком — 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

На свободу Василь Стус передає збірку віршів, яку опубліковують за кордоном. Діаспора навіть намагається висунути поета на Нобелівську премію. Але 4 вересня 1985-го дисидент помер у тюремному карцері.

Стус, за спогадами тих, хто його знав, був людиною найбільших чеснот, і своє життєве кредо він висловив так: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Його ім’я стало символом боротьби за українську національну ідентичність.
1991 року Василь Стус був посмертно відзначений Державною премією імені Тараса Шевченка. У 2005-му посмертно отримав звання Героя України.

У червні 2016 року колектив Донецького національного університету, який продовжує роботу у Вінниці, проголосував на конференції за присвоєння закладу вищої освіти імені Василя Стуса.

Олекса Тихий: «Я для того, щоб Донбас давав не тільки вугілля»

Олекса Тихий, який народився 27 січня 1927 року на хуторі Іжівка Донецької (тоді Сталінської) області, набув всесвітньої слави як борець проти русифікації України, член-засновник Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).

По закінченні філософського факультету університету Тихий вчителював у школах Запорізької області та Донеччини. Його не раз ув’язнювали за критичні висловлювання про радянську владу, за протести проти окупації Угорщини радянськими військами, за незгоду з тодішньою «повзучою» русифікацією Донбасу.

1964 року Тихий написав кілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідне становище української мови та культури у краї, про кричуще становище українського села, де пропонував надати більше свобод простому люду.

Олекса поширював самвидав. Він уклав збірку висловлювань видатних людей «Мова народу. Народ» та склав словник неправильностей українських говорів Донбасу. Сам Тихий, за спогадами його сучасників, був зразковим носієм української літературної мови.

У листопаді 1976-го Тихий став членом-засновником Української Гельсінської групи. А 5 лютого 1977 року він був знову заарештований за звинуваченням у проведенні «антирадянської агітації і пропаганди» та «незаконному зберіганні зброї»: хтось ще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку гвинтівку.

Суд у справі Олекси Тихого і Миколи Руденка, що відбувався улітку 1977-го у Дружківці, виніс Тихому вирок — 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Визнаний «особливо небезпечним рецидивістом», він був етапований до табору особливого режиму в Мордовію, звідки — до лікарні в Нижній Тагіл.

Та навіть у неволі Тихий бере активну участь в акціях протестів в’язнів.

Неволя остаточно підірвала здоров’я Олекси Тихого. На останнє сорокахвилинне побачення з сином Володимиром і дружиною Ольгою 19 квітня 1984 року Тихого ввели попід руки, у нього навіть облазили нігті, але усміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа. 6 травня 1984-го Олекса Тихий помер у тюремній лікарні в Пермі.

Останки Тихого разом із прахом В. Стуса і Ю. Литвина перевезені в Київ і з великими почестями 19 листопада 1989 року перепоховані на Байковому цвинтарі.

На Донеччині активно діє Товариство ім. Олекси Тихого, яке видає і популяризує його твори, організовує «Олексині читання», конкурси серед молоді й велопробіги на його честь. Його ім’ям названі вулиці та центральна магістраль Краматорська, що сполучає обласний центр із Дружківкою та Слов’янськом.

Євген Стахів: український підпільник

Євген Стахів народився 15 вересня 1918 року у Перемишлі (Польща) в сім’ї старшини Української галицької армії Павла Стахіва. Всі шестеро дітей родини входили до ОУН. Старший брат Євгена, публіцист і діяч ОУН Володимир Стахів, був міністром закордонних справ в Українському державному правлінні, створеному у Львові 30 червня 1941-го.

З 1932 року Євген Стахів був учасником українських шкільних та молодіжних організацій Галичини. 1934-го став членом ОУН, а у 1938—1939 роках був членом «Карпатської Січі», потім емігрував до Австрії. У 1940-му починає працювати разом із братом в Українській пресовій службі.

У 1942 році Євген Стахів отримав завдання від «Леміша» (Василя Кука — згодом головного командира УПА), разом із похідними групами ОУН розгорнути підпільну мережу в регіонах України. Як член Південної похідної групи ОУН він організовує нові осередки у Бердичеві, Кривому Розі, Кременчуці, Києві, Дніпрі, Маріуполі, містах північної Донеччини, Краснодоні, Криму.

У 1942—1943 роках оунівець Євген Стахів очолював українське націоналістичне підпілля на Донбасі. Українські націоналістичні сили, що діяли на Донеччині, знаходили там неабияку підтримку, й саме східняки вплинули на кардинальну зміну ідеології проводом ОУН. Антинімецьку діяльність створеної Євгеном Стахівим групи Олександр Фадєєв поклав в основу роману «Молода гвардія». Втім, події, що розгортаються в романі, стосуються не долі червоних партизанів, а власне історії донбаського підрозділу повстанської армії під командуванням Стахіва, що билася і з німцями, і з «совєтами».

Під час зустрічей та у своїх статтях Євген Стахів зазначав: «Я дуже вдячний мешканцям Донбасу. Два роки нас ховали та годували, ризикуючи життям. Ще раз повторюю, що це були не лише українці. Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар».

У 1944 році Євген Стахів став одним із засновників Української головної визвольної ради.

По завершенні Другої світової війни він переїхав до Німеччини та працював в Українській пресовій службі. У 1949 році емігрував до Сполучених Штатів Америки, де став одним із активістів «двійкарів» — демократичного крила в ОУН, яке найуспішніше здійснювало ідеологічну боротьбу проти СРСР. Окрім двох книжок, став автором кількох десятків статей з історії, теорії та практики української визвольної боротьби, провадив активну громадську діяльність, був обраний заступником голови Українсько-американської координаційної ради.

Після 1991 року Євген Павлович багаторазово бував в Україні, зустрічався з молоддю, відомими політиками, комбатантами УПА, сприяв польсько-українському порозумінню. Він казав: «Без сильної Польщі не буде України.

Сподіваюсь також, що поляки розуміють, що без незалежної, справедливої, демократичної України їх Батьківщина матиме серйозні неприємності».

Євген Стахів помер у Нью-Йорку 26 січня 2014-го у віці 95 років.

17 вересня 2018-го в Донецькій області до 100-ліття з дня народження видатного діяча ОУН було проведено засідання круглого столу на тему «Євген Стахів — одна з ключових фігур боротьби ОУН на сході України».

Іван Дзюба: «На сході потрібна рішуча підтримка українського слова»

Уродженець Донеччини Іван Дзюба ввійшов в історію як видатний літературний критик, громадський діяч і літературознавець.

За погляди, висловлені у публікаціях 60—70-х років, Дзюба зазнав переслідувань. У його творі «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Лондон, 1968; журнал «Вітчизна») йшлося про загрозливі проблеми національних відносин у тоталітарному комуністичному суспільстві. Він публічно та принципово висловився й проти кричущих порушень прав людини. У 1965 році цей рукопис був надісланий до ЦК КПУ разом із протестом проти арештів серед інтелігенції. Дзюба вимагав від партії і радянського керівництва СРСР та УРСР пояснити причини «невсипущих, безжалісних і безглуздих переслідувань національно-культурного життя» в Україні, а наприкінці застеріг: «Процес денаціоналізації й русифікації є колосальним мінусом для справи соціалістичного демократизму і має об’єктивно реакційне значення».

Принципова позиція Івана Дзюби вартувала йому свободи. 18 квітня 1972-го Дзюба був заарештований, а у березні 1973-го — засуджений до 5 років позбавлення волі. Згодом його відпустили, але заборонили публічні виступи та критикування влади.

Восени 1989 року Іван Дзюба був одним із співзасновників Народного руху України. З 1991-го — головний редактор журналу «Сучасність», голова редакційної ради. В листопаді 1992 року він став другим міністром культури незалежної України, й цю посаду обіймав до 1994-го. Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим авто. В 1999—2005 роках очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. З 2001-го — почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Ось лише один вислів Івана Дзюби, сказаний на початку незалежності України: «Попри все пережите, особливо у ХХ столітті, український народ значною мірою зберіг свою культурно-генеративну енергію, здатність породжувати нові творчі сили й давати ґрунт для інтелектуальних звершень і художніх шукань. Але маємо трагічний парадокс: у нас багата й самобутня культура, однак упродовж століть її відтісняли на периферію суспільства, буття й людської свідомості, і тепер аж ніяк не можемо сказати, що нинішнє українське суспільство формується в лоні національної культури. Незважаючи на здобуття незалежності й усі, пов’язані із цим, позитивні фактори, культурно наше суспільство залишається колоніальним, або усе ще колонізованим.

Одним із найважливіших завдань бачиться мені введення української мови y коло сучасних комп’ютерних комунікацій. Тобто йдеться про зміну форми функціонування культурних текстів. У східних регіонах потрібна рішуча підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення), української освіти за допомогою ринкових і законодавчих механізмів».

Олександр Добровольський: «Жодної співпраці з компартійною номенклатурою!»

Уродженець селища Билбасівка, що неподалік Слов’янська, Олександр Добровольський із ранніх років захоплювався історією українського козацтва, згодом — повстанського руху Нестора Махна (якому пізніше присвятив статтю «Козацький чорний Ангел»), збирав місцеві перекази про козаків та гайдамаків, мав величезну бібліотеку історичної і художньої літератури та періодики. Закінчивши 1988 року Билбасівську школу, вступив на історичний факультет Донецького університету.

У 1990 році студент другого курсу Олександр Добровольський написав курсову роботу «Українська повстанська армія (короткий нарис — розвідка)». Через заборону захисту курсової Олександр залишив навчання. Він сам називав себе «студентом, який недовчився», а вищу педагогічну освіту здобув 2002-го на філфаку Слов’янського державного педагогічного інституту.

Уже в студентські роки Добровольський вирізнявся своєю неформатністю на фоні ліберально-демократичних молодіжних лідерів, які вважали припустимою й природною співпрацю з компартійною номенклатурою. Він був налаштований набагато радикальніше і вже тоді розумів необхідність протидії п’ятій колонні в Україні та усунення її від влади.

У 1992-му Добровольский стає одним із фундаторів та командиром Донецької крайової команди УНА-УНСО й автором проукраїнських листівок, зокрема «Українці Донбасу». За це на нього була заведена кримінальна справа «за розпалювання міжнаціональної ворожнечі» — то була перша кримінальна справа за цією статтею на Донеччині з часу відновлення незалежності України.

Добровольський не обмежувався громадською діяльністю, ідеї українського націоналізму він просував і в своїй дослідницькій праці, відшукуючи та демонструючи широкому загалу багаторічну історію українського визвольного руху на Донеччині.

З 1998-го Олександр Добровольський працював в архівах Донецької області, досліджував український рух на Донеччині від 1917 року. За час роботи в Донецькому обласному архіві СБУ він дослідив тисячі справ НКВС, вироки радянських судів, проаналізував діяльність оунівського і радянського підпілля в краї у період окупації, висвітлив чисельні спроби українського відродження, діяльність «Просвіти» на Донбасі.

У 2000 році Сашко Добровольський зустрічався з Євгеном Стахівим, який безпосередньо розповів про діяльність груп ОУН та виділив Олександру 5000 доларів США на подальший викуп справ тоталітарної агентури з архівів СБУ та видання його книжки. До речі, Добровольський істотно доповнив «стахівську» версію оунівського підпілля на Донеччині та знайшов документальні підтвердження діяльності націоналістичного руху не лише у великих містах, а й у багатьох районах області.

19 серпня 2008-го Олександра Добровольського було нагороджено медаллю «15 років УНСО» I ступеня.

Під час російської окупації Слов’янська у квітні-липні 2014 року Сашко Добровольський перебував у «розстрільному списку» як небезпечний ідейний ворог окупантів. Він змушений був закопати свій напрацьований архів документів і виїхати за межі області, де продовжував брати участь у просвітницьких заходах.

Завдяки напрацюванням Добровольського всі архівні документи, до яких він мав доступ, збереглися у його книжках, адже з початком російської агресії проти України архіви на тимчасово окупованих територіях були знищені або вивезені до росії.

За роки дослідницької діяльності Олександр Добровольський видав самостійно або у співавторстві книжки на основі архівних документів, присвячених українському національному руху 1917—1920 років, діяльності Української автокефальної православної церкви, антибільшовицькому махновському руху опору, видатним постатям Донеччини, оунівському підпіллю тощо.

Олександр Добровольський помер у Слов’янську 8 серпня 2021 року внаслідок раптової хвороби. 10 серпня його урочисто поховали на цвинтарі у рідній Билбасівці.

Фото з відкритих джерел.