Музей «Становлення української нації», фігури князя Володимира Великого, Митрополита Київського Михаїла.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

Піднявши у високість синьо-жовті прапори, маємо нагадати собі й усьому світові, що ми не вчорашні, не прийшли невість звідки на ці чорноземи, і ніколи не були частиною іншого народу, чиїмось молодшим братом. Ми — з прапрапрадідів Українці, ми автохтони на цій землі, на території від Карпат до донецьких степів, від Чорного моря до поліських лісів. Ми — великий народ, генетичне коріння якого сягає щонайменше першого тисячоліття до нашої ери. Народ, що має свою неповторну культуру, мову, церкву, своїх Героїв та самобутній, незламний, мирний і дружній характер. Але в часи лихоліть, як широкомасштабне вторгнення москви на нашу землю, здатний зламати хребет ворогу, навіть якщо це «друга армія світу».

Від військової демократії антів

Ми маємо глибоку й славну історію народу, державницьких традицій і держави. Відлік свого державницького досвіду українці ведуть ще з IV століття, від держави антів, родовід і буття яких Михайло Грушевський простежує в «Ілюстрованій історії України». Він пише «Анти — се полуднева частина східної галузі, себто представники тих племен, що утворили етнографічну цілісність, яку тепер звемо українською. Все промовляє за сим ототожненням антів з предками нашого народу...»

Про існування державних союзів слов’янських племен на території сучасної України свідчать численні артефакти, знайдені під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров’я, Подністров’я і Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н. е. група слов’янських племен — антів — об’єдналися в державний союз. Стародавні історики Прокопій Кесарійський, Йордан, Маврикій залишили свідчення, що анти — це частина слов’ян-венедів, що проживали між Дніпром та Дністром і далі на схід від Дніпра. Перша згадка про них у писемних джерелах, що дійшли до нас, датована 375 р., а остання 602-м.

На думку не лише Грушевського, а й інших істориків анти — це перші українці, або ж прямі предки українського народу. Відомий український дослідник М. Брайчевський зазначає, що ці люди називали себе полянами, а їхні сусіди кликали їх антами. У літописній оповіді поляни виступають однією з назв киян і русі, що, за висновками Інституту історії України НАНУ, дає можливість провести безперервну лінію від доісторичних часів до Київської держави — слов’яни—кияни—русь.

Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна громадою управляє народне зібрання і всі справи — громадські й військові — вони вирішують спільно. Деякі дослідники називали форму управління суспільства у антів — військовою демократією, що поєднувала елементи самоврядування та державного ладу. Ймовірно, саме тоді почала формуватися одна з особливостей українського характеру — демократичність вдачі, що виразилася у самодостатності, свободолюбстві, прагненні до незалежності. А на історичному шляху — у народні віче, що були вищим органом влади у давньому Києві та давній Русі, у Революцію на граніті, Помаранчеву революцію, Революцію Гідності та всенародний спротив повномасштабному вторгненню путіна в суверенну Україну.

Факт об’єднання антів у союз історики називають першою відомою спробою прямих предків сучасних українців створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в громадсько-політичному житті, яке проіснувало три століття.

На жаль, письмових згадок про антів та їхню державу залишилося дуже мало. Як і про те, звідки назва племен — анти. Спроби пояснити походження слова робив Михайло Грушевський. Латинський словник, наприклад, тлумачить його як назву народу, що носив чуби. Читаємо: antiae, antiarum (ante) — «пасмо волосся, що звисає на лоб». В іншому, латинсько-російському словнику І. Дворецького знаходимо близьке за значенням: «ante-pendulus» — «ті, що висять попереду, ті, що падають на обличчя». Чуб, або ж «оселедець» носили виключно анти, ця ознака вказувала на характерну особливість воїнів цього народу, тобто ознака особливої військової касти. Чуб, як ми знаємо, носив Святослав Хоробрий, українські козаки. Модний він і серед сучасної патріотичної молоді, що, безперечно, відчуває свій зв’язок зі славними пращурами.

Анти були могутніми і затятими воїнами, як наші «кіборги», «азовці», усі добробати, ЗСУ. Тож військову доблесть ми, як і державницький досвід, теж отримали у спадок від славних пращурів.

Поблизу села Синява Рокитнянського району, на правому березі Росі, біля підніжжя пагорбів, які й дотепер називають Божа гора, Вовча гора, Бодуля, є місцевість, пов’язана з подіями IV століття.

Тут у 375 році військо антів під проводом царя Божа розбило вишколене в постійних війнах із римлянами військо остготів. Як і путін під Іловайськом чи після зернової угоди, переможені вдалися до обману і запропонували мир, запросивши переможців на спільну трапезу. Скориставшись довірливістю Божа і його старшини (ми ж чудово розуміємо, що рашистам довіряти не можна ніколи і ні в чому), готський провідник Вінітар захопив у полон військову еліту антів — самого Божа і 70 його старшин та синів і розіп’яв усіх на хрестах.

Могутня Русь із центром у Києві

Подальший розвиток українських земель привів до утворення могутньої ранньосередньовічної Київської держави. Основу її становили етнічні українські землі з центром у Києві, де традиції політичного розвитку сягали антських та скіфських часів. Часові рамки, як відомо з хронік та документів, які дійшли до нашого часу — 882—1240 роки. І хоч у той період під владою київських князів перебували два політичні центри — Київський і Новгородський, до сучасної росії (до 1721 р. московська держава), це не мало жодного стосунку. Ні московської держави, ні росії тоді ще не було. З ІХ ст. по 30-ті роки ХІІІ століття Україна-Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи, одним із центрів не лише східнослов’янської, а й усієї європейської культури.

У вітчизняних писемних джерелах Давньокиївська держава називалася «Руською землею» або «Руссю», в іноземних — «Руссю». Відповідно й народ цієї країни називали «руським». Широкого побутування цей термін набув у IX—X століттях. Уперше в давньоруському літописі він з’являється у тексті, що стосується 852 року: «Нача ся прозывати Руская земля». З початку X ст. назва «Русь» набуває офіційного значення і використовується у договорах з Візантією 907 та 911 років, де цей термін вживається неодноразово: «ми от рода рускаго», «Руская земля», «Рускіє гради», «русин», «Русь».

Займаючи величезну територію від Чорного до Балтійського моря, від Дону до Карпат, Русь становила собою історично важливу зону, що зумовило швидке її входження у загальноєвропейський історико-культурний ландшафт. Про могутню державу і Київ заговорили у різних частинах Старого Світу, а породичатися з київськими князями вважали за честь монарші двори Франції, Швеції, Данії, Німеччини, Угорщини, Польщі.

У роки князювання Володимира Святославича Русь підтримувала широкі міжнародні зв’язки з Візантією, Німеччиною, Польщею, Болгарією, скандинавськими країнами і навіть з Ватиканом. З деякими з них укладались угоди, у тому числі шлюбно-династичні. Візантійська принцеса Анна, яка стала дружиною Володимира Святославича, доводилася онукою германському імператорові Оттону I. Племінник Володимира Святополк Ярополчич і його син Ярослав Мудрий, відповідно, одружилися на доньках польського князя Болеслава I Хороброго й шведського конунга Олафа Скотконунга. Сам Володимир після смерті Анни взяв шлюб з донькою графа Куно — онукою імператора Оттона I.

Анна Київська, донька великого київського князя Ярослава Мудрого, стала дружиною французького короля Генріха I і матір’ю та бабусею французьких монархів.

Щоправда, москва весь час так і норовить назвати Анну Ярославівну російською княжною, тобто своєю. Історик Олександр Тіточка в одному із своїх інтерв’ю поправив квазіісторика путіна і його кишенькових «науковців». «Не «русская», а руська», — наголошує пан Олександр. Адже в той час, коли після урочистого богослужіння у Софії Київській Анна зі своїм причетом і Євангелієм, написаним у скрипторії при храмі, відправилася у Париж, ні росії, ні російської ідентифікації не було. Та й сама москва вперше згадується у джерелах у 1147 році як фортеця, але ще не місто. Тож французька королева з Києва не могла мати російського коріння.

У ті часи, коли Києвом правив Володимир Великий, хреститель Русі, його син Ярослав Мудрий і Ярославовичі арабські автори, скандинавські саги, французькі епічні твори зображували Русь як могутню державу, що посідала значне місце в системі європейських політико-економічних і культурних зв’язків. Ал-Масуді повідомляв, що руси «утворюють великий народ», а Нікіта Хоніат писав, що «християнський руський народ врятував Візантію від навали половців».

«Водночас з міжнародним визнанням на Русі росло й міцніло усвідомлення власної приналежності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича київський великий князь зображується як візантійський імператор. Він і його попередники, за словами видатного церковно-політичного діяча Русі першої пол. XI ст. митрополита Іларіона, «не в худъ бо и невъдомъ земли владычъствоваша, нъ въ Руськъ, яже ведома и слышима всъми четырьми концами земли», — зазнають в Інституті історії України НАНУ.

На інформаційній війні — етноніми й топоніми

На певному етапі розвитку великодержавні історики, як царські, так і совєтські, вигадали термін «Київська Русь», аби підкреслити, що була Русь і московська. Спроби переписати історію на свою користь почалися ще тоді, коли московія як держава тільки зіп’ялася на ноги, а шаленого розмаху набули за Катерини II. Вона створила спеціальну комісію з ревізії літописів, їх фальсифікації і знищення документів, що протирічили імперській доктрині першості москви і «московської Русі» та підтверджували існування Русі-України як окремої держави.

Факти ж свідчать, що від доби пізнього середньовіччя та ранньомодерних часів побутували паралельні хороніми й етноніми «Русь» та «Україна», які мали перехресні терени циркуляції. Зокрема, досить часто продукували близькі чи принаймні схожі смисли щодо просторового означення українських земель.

Вперше назву «Україна» ми зустрічаємо в Іпатіївському літописі 1187 року, де розповідається про смерть перяславського князя-воїна Володимира Глібовича — «за ним же Україна багато потужила». Топонім «Україна» присутній на карті француза Ґійома де Боплана середини ХVІІ століття, завдяки чому ця географічна назва стала широковідома в Західній Європі. Ним позначали землі, що розкинулись між Річчю Посполитою і Великим Степом, а також Слобожанщину, яку в XVII—XVIII ст. обживали вихідці із Наддніпрянщини.

Наприкінці XVI — у XVII ст. на українські землі одночасно поширювалися та накладалися одна на одну різні етнонімічні та хоронімічні назви, такі як «Русь», «Мала Русь/Мала Росія», «Червона Русь», «Україна» та інші, які відображали поліформізм тодішнього культурного простору.

Про те, як московія привласнила ім’я «Русь» та його грецький відповідник «Росія», видаючи світові за нібито свою природну самоназву, доктор історичних наук Віктор Брехуненко, спираючись на угоди, судові та інші документи минулих століть, написав книжку «Україна і українці — ім’я як поле битви». На його думку, більшість спотворень спрямована на вкорінення образу України як окраїни «русскаго міра», а не держави з тисячолітньою історією.

«Що ж до терміна «Мала Русь», то в ранньомодерній Українській державі ним позначали або Гетьманщину, або всю територію розселення українського етносу, а поняттям «малоросійський народ», «козацький малоросійський народ» — еліту держави, хоча паралельно вживалися назви «український народ» та «руський народ», — наголошує історик.

Гетьманщина, УНР, ЗУНР

Національно-визвольна війна 1648—1657 рр. під булавою Богдана Хмельницького спричинила виникнення української державно-політичної автономії у складі Речі Посполитої, а згодом — незалежної Української козацької держави. Гетьманщина була життєздатним політичним організмом: мала органи влади, територію, державну організацію, військо, фінансову, податкову та нормативно-правову системи тощо.

У ході Української революції 1917—1921 років вперше у ХХ сторіччі ми створили незалежну національну державу — УНР. 22 січня 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради відбулося проголошення незалежності та суверенності Української Народної Республіки. За часів УНР у 1918 році затверджено герб, основним елементом якого був тризуб — герб Володимира Великого (без хреста). Тоді ж пісню Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» на музику Михайла Вербицького затверджено гімном. Державним прапором став синьо-жовтий стяг. 22 січня 1919 року було проголошено Акт злуки УНР і Західноукраїнської народної республіки. Подія на законодавчому, територіальному, ментальному рівнях об’єднала Україну та стала підставою для відліку історії соборної України.

Довідково

Тисячолітній спадок державності:

Україна успадкувала від різних періодів історії засадничі ознаки держави:

Від Русі:

* цивілізаційний вибір, який визначився із прийняттям християнства у 988 році;
* тризуб, родовий знак Рюриковичів, що став державним гербом сучасної України;
* Київ — столицю, політичний і культурний центр українських земель упродовж понад тисячу років;
* гривню — назву грошової одиниці;
* назву Україна, що вперше згадується в Іпатіївському літописі у 1187 році.

Від Галицько-Волинської держави:

* синьо-жовті барви національного прапора, що походять від кольорової гами герба Галицько-Волинського князівства;
* утвердження європейського вектора розвитку.

Від Великого Князівства Литовського:

* європейську традицію міського самоврядування — магдебурзьке право;
* Пересопницьке Євангеліє — видатна рукописну пам’ятку, на якій складають присягу президенти України.

Від козацької доби:

* республіканські традиції народовладдя;
* військові традиції, які лягли в основу збройних сил Української Народної Республіки та пізнішого українського визвольного руху;
* одну із перших європейських конституцій нового часу, укладену Пилипом Орликом 1710 року.

Від української державності початку ХХ століття (УНР, ЗУНР, Українська Держава Павла Скоропадського):

* демократичні засади державного будівництва;
* перший парламент, у який розвинулася Центральна Рада, створена у березні 1917 року;
* перший уряд, яким став Генеральний Секретаріат Центральної Ради з червня 1917-го;
* державні символи: герб, гімн «Ще не вмерла Україна», прапор;
* соборність — об’єднання українських земель в єдиній незалежній державі;
* Українську Академію Наук, що була заснована Павлом Скоропадським у листопаді 1918 року.

Від Української Радянської Соціалістичної Республіки:

* статус засновника Організації об’єднаних націй;
* адміністративно-територіальний устрій.

За матеріалами Українського інституту національної пам’яті.