За більш як вісім століть росія і Україна воювали майже 30 разів, починаючи від княжої доби і аж до 2022-го, коли путін намагався захопити Київ. Конфлікт між нами був закладений ще до того, як сформувалися сучасні уявлення про держави та території. З одного боку Київська Русь, представниця передової цивілізації, а з іншого — психологія диких племен, ненависть, жорстокість і вічний комплекс неповноцінності. Цей комплекс неповноцінності досі переслідує росіян, які вважають, що їх постійно ображають, намагаються принизити і хочуть завоювати. А все від того, що в них немає своєї історії, вони постійно намагаються привласнити чужу історію й чужі території. Як і століття тому, вони й нині не приховують своєї мети: захопити Київ і приписати собі історію Київської Русі.

Шкура мертвої імперії

У москві майор зовнішньої розвідки росії, а за сумісництвом перший секретар МЗС рф, вручивши мені акредитаційну картку зарубіжного журналіста, між іншим запитав:

— Як ти дивишся, коли Україна, білорусь і росія об’єднаються і матимуть одного президента?

Я не приховував здивування. На календарі був травень 1995-го, у росії економічна криза, війна з Чеченією, безробіття, влада робить відчайдушні кроки, щоб вижити, а він запитує про імперію.

— Льоню, з автоматом в руках, ніколи б не хотів жити в такій країні, — випалюю без заминки.

Перша російсько-українська війна виникла в епоху раннього Середньовіччя за право володіти Києвом — 1169 рік. Князь Андрій Боголюбський, який не зайняв київський трон, відомстив як останній грабіжник і яничар: пограбував і розорив місто. Це був перший крок до відокремлення північно-східних колоній Русі й розрив єдності з Києвом.

Росіяни нині називають Андрія Боголюбського «першим великоросом» і продовжують його чорні справи. Ще донедавна розповідали такий анекдот: «Хто такі росіяни? Це здичавілі українці, які втекли від цивілізації на лісові болота». Це відповідь на запитання, хто такі «великороси» насправді.

У всіх конфліктах москва виступала агресором і ставила перед собою мету захопити українські території, а Київ — обстояти свою незалежність. Остання російсько-українська війна розпочалася окупацією Криму і триває понині. Путін намагається надіти на себе шкуру мертвого ведмедя, залякуючи весь світ російською загрозою. Надіти можна що завгодно, але смороду — на весь світ.

Росія була і залишається ворогом № 1 для України — про це свідчить наша багатовікова історія вічної боротьби.

Чого хоче путін?

Один з найвідоміших українських психотерапевтів, професор Олександр Фільц спробував прочитати, що твориться у путіна в голові.

«Наші гіпотези про причини та основний мотив війни проти України губляться у перипетіях сучасної історії. У цій війні є жорстка ідеологічна мета, — вважає Олександр Фільц. — На фасаді цієї війни написано імперське гасло: «За ЦАРЯ, ЗА РОДИНУ, ЗА ВЕРУ». Так, принаймні, кричить, захлинаючись від злоби, російський фанатичний натовп. Але це лише на поверхні, а що в глибині».

На думку Олександра Фільца, путін прагне за будь-яку ціну завоювати Київ. Для чого йому Київ? Він повсюдно повторює, що Київ йому потрібен для легітимації російської цивілізації. Київ повинен належати росії, бо саме Київ є релігійним фундаментом російськості як такої, бо без Києва нема російської імперії, бо тут вона була хрещена. Путін оголосив хрестовий похід для заволодіння «святим місцем», головним символом для своєї божевільної візії — нової імперії російського православ’я.

У своїх глибинних мотиваціях війна для путіна, будучи «релігійною» за своїм глибинно-психологічним змістом, націлена на завоювання не матеріальних здобутків, а суто символічних. А якщо так, то жодні раціональні аргументи і перемовини не матимуть успіху, бо путіну потрібна не фізична чи матеріальна, а символічна перемога. Оволодіння «Києвом-Єрусалимом» матиме продовження — хрестовий похід проти усієї Західної цивілізації, форпостом якої путін бачить Україну.

«Мета хрестового походу путіна, на його думку, священна, а тому жодних моральних перешкод на шляху досягнення цього для нього не існує. Апелювати до моралі у священній війні нема жодного сенсу, бо мораль знищення невірних освячується його власною «релігійною правдою» — порятунком ідеальної російської цивілізації», — вважає професор Олександр Фільц.

Колективна доля?

Під час роботи у москві я, український журналіст, офіційно акредитований у МЗС, часто бував у державній думі — це нижня палата російського парламенту, і слухав, як депутати намагаються проштовхнути законопроект про денонсацію Біловезьких домовленостей. Борис Єльцин тоді закликав йти в Європу, реформувати економіку, а депутатам не вистачало 30—40 голосів, щоб відродити СРСР. Росіяни весь час марили розваленою імперією.

Народ у біді, ледь кінці з кінцями зводять, а вони створюють навколо росії так званий пояс стабільності — це один з елементів нинішньої гібридної війни. Росіянам весь час втокмачували: відходить Україна — і кінець росії.

Тому завжди питання стояло так: або ми, або вони. І так думали не тільки кремлівські яструби, навіть бізнесова еліта. Свого часу «круглий стіл бізнесу росії» замовив науково-аналітичним центрам дослідження «Що чекає рф у третьому тисячолітті?».

Провідні науковці-великодержавники повторили стару догму: без України саме існування росії неможливе.

«Для запобігання соціального і національного вибухів нема іншого шляху, як відновлення консенсусу на шляху рішучого відмовлення від ідей вибраності, від сепаративного входження в «європейський дім», «тюркський дім». Замість поділу колись єдиного простору на передові й відсталі регіони — проведення принципу єдиної колективної долі всіх народів багатонаціональної країни, їхнього спільного входження в сучасне високорозвинуте суспільство», — це експертний висновок російських аналітиків і науковців.

Якщо коротко, всі народи колишнього СРСР треба знову зігнати в одне стадо — колективна доля для всіх.

Навіть близькі до України політики говорили не зовсім приємні речі. «Я розумію українців, які постійно бачать, що росія, як значно більша країна з великими ресурсами, весь час намагається поширити свій вплив на Україну, через економічні важелі вийти на політичний тиск. Але я повторюю: сьогодні в росії нема жодної політичної сили, яка б мала інший погляд, тобто говорила, нехай Україна йде куди хоче — під німецький чи американський вплив», — ці слова належать колишньому депутату державної думи Володимиру Лисенку, який виріс в Україні, працював над створенням демократичної платформи в рф.

Який напрошується висновок? Усі без винятку політичні сили росії намагатимуться втримати Україну у сфері свого впливу. Буде путін чи не буде путіна, але найближчими десятиліттями ми приречені на тривале перетягування каната між москвою і Києвом. Іншого порятунку як відновити СРСР, за будь-яку ціну втримати Україну — «інтегрувати» (окупувати), політична еліта росії не бачить.

Майбутній конфлікт і війна з росією був запрограмований з перших днів розвалу СРСР і проголошення Незалежності України. Росія й надалі залишається основним ворогом України. А теревені про братський народ — це намагання приспати пильність українців і надіти на російського ведмедя овечу шкуру.

Ми і вони

Часто виникає запитання: у чому між нами різниця, чому біля нас опинився такий агресивний сусід?

Ми — землероби, роботяги, звикли всього досягати своєю працею. За працьовитість українців поважають у всьому світі.

У росіян — менталітет кочівників, завойовників. Вони постійно воювали і захоплювали чужі території й називали війни «збиранням земель». Якщо ми більше тяжіємо до європейських народів, то вони — до Азії. Так історично склалося.

Ми любимо Україну, бо це — наша земля!

Росіяни люблять царя-батюшку, якби його не називали — ленін, сталін, путін, і вірять, що він створить чудо і покращить їхнє життя. Єльцин казав: йдемо в Європу — і вони йшли в Європу. Путін каже: будуємо «рускій мір» — і вони вбивають і гинуть за цей «мір», за путінську авантюру.

Ми утверджуємо своє майбутнє працею, вони — війною.

Але ж з допомогою агресії ніщо не збудуєш. У нас є світле майбутнє, а у них — немає, бо росія — це продукт напіврозпаду СРСР, і процеси підуть далі, якщо вони далі сповідуватимуть психологію орди. Путін тільки прискорить демілітаризацію і розпад росії.

Москва — Київ.

Довідково

Російсько-українські війни:

1148—1154 — боротьба між ростовсько-суздальським князем Юрієм Довгоруким та волинським князем Ізяславом Мстиславовичем за Київ.
1169 — зруйнування Києва князем володимиро-суздальським Юрієм Боголюбським.
1493 — похід хана Манглі-Гірея та військ московського князя Івана III на Київщину.
1514 — перемога русько-литовської армії князя Костянтина Острозького над московським військом під Оршею.
1609—1618 — українське козацтво бере участь у польсько-російській війні.
1618 — похід Петра Сагайдачного на москву.
1632—1634 — військо Запорозьке воює у Смоленській війні.
1658—1659 — війна між Козацькою державою гетьмана Івана Виговського з московським царством.
1659 — битва під Конотопом.
1660 — капітуляція московської армії після битви під Чудновим.
1668 — похід на Лівобережну Україну і проголошення Петра Дорошенка гетьманом України.
1708—1709 — війна Івана Мазепи проти московського царя, Полтавська битва.
1775 — ліквідація Запорозької Січі.
1917—1922 — українсько-більшовицька війна.
1941—1953 — війна 100-тисячної УПА проти радянської влади.
2014—2022 — війна путінського фашистського режиму проти Незалежної України.

Мал. Сергія ЙОЛКІНА.