Саме це скликання, вперше обране на умовах альтернативності, заклало фундамент розбудови незалежної Української держави. Серед найбільших досягнень депутатів-державників також Декларація про державний суверенітет, закон про економічну самостійність України, постанова про проходження громадянами України військової служби на території України, затвердження державних символів: синьо-жовтий прапор, герб-тризуб та гімн. Про те, як виборювалась незалежність, у своїх спогадах для «Голосу України» розповів народний депутат першого скликання Олександр ПІСКУН (на знімку).
Хочу спростувати ще одне поширене до сьогодні твердження, що проголошення Незалежності відбувалося поспіхом. Насправді досить напружена робота тривала у попередні дні: створили кілька робочих груп, які працювали над відповідними документами. Спали по дві-три години на добу... Пам’ятаю, обговорювали питання, що необхідно зробити насамперед: нейтралізувати злочинну Комуністичну партію чи скористатися моментом і проголосити Незалежність? Перемогла думка: підтримавши «ГКЧП», Компартія таким чином винесла собі вирок, відтак слід негайно проголосити Незалежність, щоб комуністи не оговталися і не повернулися до Союзу, нехай навіть оновленого.
Варто зазначити, що тодішня Верховна Рада — унікальне явище. За невеликим винятком, я не можу назвати депутатів, якими б рухали меркантильні інтереси, як це, на жаль, відбулося і відбувається у Верховній Раді наступних скликань. У нас були ідеологічні дискусії, ми також хапали один одного за барки, але при всьому тому не було боротьби за власні інтереси. Тож не дивно, що Акт про незалежність підтримала і частина комуністів.
Так, вони сповідували комуністичну ідеологію (наприклад, Борис Олійник), але були передусім патріотами своєї держави й інтереси України ставили вище за партійні. Багато разів я чув, мовляв, злякалися. Це також неправда. Звичайно, були й такі, але одиниці.
Узагалі, я вважаю, що Акт про державну незалежність — це колективна праця. Наприклад, Народний рух і «Народна Рада» підготували цілий збірник проектів, в якому кожен із нас висловив своє бачення проблеми. На обговорення винесли декілька положень. Президія їх узагальнила.
Важливим завершальним акцентом у процесі проголошення державної Незалежності став проведений 1 грудня 1991 року всенародний референдум. Автор цієї ідеї — Ігор Юхновський. Коли він про це заявив, багато хто його не зрозумів, мовляв, навіщо знову випробовувати долю? (До слова, Ігор Рафаїлович був автором ще однієї ідеї: негайно взяти на облік усе майно, яке є в державі, і від того почати старт розвитку економіки України, чого не було зроблено. А в Україні доволі швидкими темпами почав формуватися кланово-олігархічний тип економічних відносин. Його організаторами і промоутерами стали колишні компартійні, комсомольські діячі, радянський директорат).
По-перше, ми мобілізували людей, які ще сумнівалися в необхідності існування незалежної держави.
По-друге, відбувся процес легалізації державної незалежності. З погляду юриста-міжнародника скажу, що Акт містив норми, так би мовити, на межі... Формально-юридично цей процес мав бути інакшим: відповідно до Конституції треба було б звертатися до союзного органу з проханням про вихід зі складу СРСР. Це дуже тривалий процес і, природно, ніякої гарантії у його позитивному завершенні не було. Всеукраїнський референдум і його результати вирішили всі ці формальності, легалізувавши Акт про незалежність.
Підсумовуючи: з першого і до останнього дня я був членом «Народної Ради», в яку об’єдналася демократична меншість парламенту. Брав безпосередню участь у розробці багатьох законопроектів, найважливішими серед яких вважаю «Декларацію про державний суверенітет України», «Про економічну самостійність України», «Про освіту», весь пакет військових законів, «Про національні меншини», «Про громадянство», «Про державну символіку», «Про національний архівний фонд і архівні установи», «Про біженців», «Про статус іноземців», Конституцію України. Розуміючи, що одним із важливих чинників розбудови української держави є формування власної національної політики, зосередився на опрацюванні її концепції, розробці механізму державного управління, зокрема міграційними процесами. Був одним з ініціаторів і організаторів Міністерства у справах національностей та міграції. З травня 1993-го по жовтень 1994 року — перший заступник міністра названого міністерства. Як члену комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських та міжнаціональних відносин мені довелося брати участь не лише у розробці законопроектів, а й у практичній реалізації завдань становлення як українського суспільства, так і міждержавних відносин України з іншими країнами, перш за все з росією, білоруссю, Молдовою. Довелося визволяти наших співвітчизників, передовсім солдатів та офіцерів, із гарячих точок колишнього Союзу. Задля цього за дорученням Верховної Ради двічі побував у Вірменії, в районах воєнного конфлікту. Намагаючись захистити права української діаспори, встановлюючи справді взаємовигідні двосторонні економічні, політичні, культурні зв’язки, випало не один раз побувати в Росії, і не лише в Москві, а й у далекому Якутську.
Підготувала Олена ГОРБУНОВА.
Фото з архіву «Голосу України».
