На знімку: вимушена переселенка з Херсонщини з двома дітьми, з дому забрали тільки те, що вмістилося у їхні рюкзаки.
У селі, де вони жили, майже не залишилося вцілілого житла. Їхній будинок знищили першим, потім брата, мами. Вся родина залишилася без даху над головою. Тепер жінка з двома дітьми - у Вінниці, її брат із сім'єю - в одному із сіл області. Тут їм добре, але хочуть додому, хоча дому у них немає.
Про сім'ю біженців з Херсонщини розповіла вінницький педагог-психолог Тетяна Воєвода. Її до глибини душі вразила доля жінки і двох її дітей: хлопчик готується до навчання у четвертому класі, дівчинка - на два роки старша. Пані Тетяна познайомилася з ними під час занять із дітьми переселенців, які проживають в одному з гуртожитків. Були серед них Володя і Богдана. На заняття вони щоразу приходили з мамою пані Оленою.
Професіоналу-психологу, як кажуть, забракло слів, коли почула про те, що випало на долю цих діток і їхньої матусі.
Пані Олена погодилася зустрітися з журналістом за умови, що не будемо називати в газеті їхнє прізвище і показувати фото з обличчями. Зустріч призначили в місці, що стало улюбленим у Вінниці для сина Володі.
Цікавиться космосом
Біля фонтану на проспекті Космонавтів міг би залишатися увесь день, зізнається Володя. І наступного дня знову прийшов би сюди. Йому подобається не так фонтан, як зображення планет Сонячної системи.
Мама усміхається і пояснює: "Років зо три тому дитина зацікавилася планетами і відтоді це його улюблена тема. Він дивиться розповіді в Інтернеті, малює планети, знає про них більше, ніж ми з донькою".
Хлопчик демонструє свої знання. Каже, є планети-гіганти, а є карликові. Після цього називає їх. Робить це так швидко, що неможливо встигнути запам'ятати. "А ще є супутники планет, астероїди, комети, о-о, скільки там усього є!" - каже малий і піднімає голову до неба.
- У Володі таке захоплення виникло тоді, коли я вчила урок про Сонячну систему, - говорить його сестра Богдана. - Пам'ятаю, він тоді присів біля мене. Я йому трохи розповіла. Вова уважно слухав. До школи не ходив, а вже знав напам'ять назви планет. Відтоді його не спинити. Просить книжки купити про планети, малює їх, де тільки щось почує на цю тему, буде слухати, дивитися, читати, його вже не відірвеш від того заняття.
Не минула безслідно
У Богдани своє захоплення - їй подобаються тваринки. Однак про них дівчинка розповідає з меншим ентузіазмом, ніж її брат. Для цього є причини.
- Два наші котики і собачка залишилися в селі, що з ними, не знаємо, - з сумом в голосі каже дівчинка.
У гуртожиток, де вони нині мешкають, інколи приходять волонтери з підліткового клубу VinSmart. Приводять з собою собачку. Діти збираються біля чотирилапого.
- Песик такий класний, такий розумашка, - каже Богдана. - Він знає команди і виконує їх, якщо ми його просимо. Подає нам лапку. Ми його годуємо.
Пані Тетяна тішиться переміні, яка відбулася в дітей за час їхнього перебування у Вінниці.
У перші дні вони жахалися кожного гучного звуку. Весь цей час із дітьми працюють психологи. Мама водить їх на малювання, ліплення з пластиліну, інші заняття, що їх організовує одна з волонтерських організацій у торговельному центрі "Мегамол". З нею теж працює психолог.
Гул танків й автомобілів зі знаком Z, яким окупанти "прикрасили" свою техніку, автоматні черги, приліт боєприпасів - все це не минуло безслідно ні для дитячої, ні для дорослої психіки. А смерть батька...
- Учора Богдана плакала, довго плакала, я не могла її заспокоїти, не могла допитатися, що сталося, - розповідає мама дівчинки. - Через деякий час, вже знесиліла від схлипувань зізналася, чому плаче. Каже: "Мамо, мені вже набридла ця війна".
Не зможу підійти до місця, де стояв будинок
Їхнє село декілька разів переходило з рук в руки: від окупантів до українських військових. Пані Олена каже, був час, коли в одній половині перебували підрозділи ЗСУ, а в другій - російські агресори.
Родина виїхала у сусідній населений пункт. Вона з чоловіком і двома дітьми, а також брат із дружиною і дитиною. Там було трохи спокійніше, хоч і відстань невелика - менш як десять кілометрів. Мама залишилася, вона постійно переховувалася від обстрілів у погребі.
- Після того, як ми виїхали, мама подзвонила і сказала, що у неї для нас погані новини, - розповідає пані Олена. - Спочатку був приліт у наш будинок. Його розвалило. Потім розбомбили хату брата. Після того мама перебралася до нас у сусіднє село. Немає тепер і її будинку.
Пані Олена каже, що для неї їхній будинок був дорогий насамперед спогадами. У ньому вона виросла, її батько облаштовував будинок, прокладав водяне опалення. Туди її привозив з пологового чоловік, спершу з донькою, потім з сином, там вони росли, там вона була щаслива зі своїм чоловіком...
- Я не зможу тепер наблизитися до того місця, - каже жінка. - Моє серце не витримає. Навіть якщо повернуся в село, обминатиму іншою дорогою. Мені не стане сил підійти і дивитися на руїну.
Житла немає, а люди хочуть додому
Брат Олени, який також перебрався з родиною до нашої області, щоразу заспокоює її. Каже: ми все відбудуємо - і ваш будинок, і мій, і мамин, тільки б скоріше військові вигнали окупантів з нашого села.
- Мій брат - оптиміст, у нього вистачає сил на такі слова, - каже пані Олена. - Дякую йому за підтримку. Але не уявляю, як я можу повернутися з двома дітьми на руїну. Хоча не раз чула від людей (таких, як я), що вони хочуть більш за все повернутися додому. Навіть якщо там уже немає житла.
У їхньому селі не залишилося жодного вцілілого будинку. Зруйновано школу, Будинок культури, інші заклади.
А мама в окупації
У сусідньому селі вони жили у знайомих, але там теж було неспокійно, лунали вибухи. Звідти орки наступали на їхній населений пункт, щоб пробитися далі у бік Миколаєва. Не вдалося їм це. Жінка каже, дотепер десь там застрягли.
Мама Олени дотепер у сусідньому селі: знайомі дозволили пожити. Вони виїхали. З мамою Олена час від часу розмовляє телефоном. Є там одне місце, куди дістає мережа мобільного зв'язку.
В окупованому селі ходить гривня, хоч окупанти нав'язують свої рублі.
Мама розповідає доньці, що пенсіонерам окупанти дали трохи своїх рублів. Але люди несуть в магазин гривні. На українські гроші дешевше купувати.
"Мама казала, що буханець хліба коштує 23-24 гривні, а за рублі обійдеться дорожче, то люди не хочуть платити більше", - розповідає пані Олена.
Дочка щоразу просить маму перебратися до неї у Вінницю або до брата. Спершу мама не погоджувалася. Однак тепер уже не сила терпіти все те, що звалилося на її голову. От тільки виїхати тепер дуже непросто.
Пройшли 52 блокпости
Під час евакуації великою проблемою була хвороба чоловіка Олени. Його допікали болі від онкологічного захворювання. Ходили по людях запитували, чи немає в кого знеболювальних. Планували добратися на підконтрольну територію, аби звернутися в онкологічну лікарню.
Стан хворого дедалі більше погіршувався. І вони зупинилися в Херсоні. На жаль, врятувати 48-річного чоловіка не вдалося.
Місце для поховання знайшли в одному з сіл поблизу Херсона. Чужі люди допомогли поховати.
- Чи знайду могилу? - перепитує пані Олена. - Буду шукати. Бо ж тільки один раз була на тому цвинтарі.
Далі вони добиралися на Дніпропетровщину. Їхали двома автомобілями. У тому, де була Олена з дітьми, вмістилося дев'ятеро людей.
Чому обрали Вінницю? Бо тут проживає одна з жінок з їхнього села.
Олена згадує, як у дорозі їм довелося пройти перевірку на 52 блокпостах. На деяких з них брата змушували роздягатися. З машини виводили усіх - і дорослих, і малих. Такі перевірки людей з автоматами також не минули безслідно, особливо для дітей.
Вінницька область.
Фото автора.
