Мемуары старого полковника» (Київ, «Фенікс», 2022). Автор — колишній власкор «Голосу України» в Москві. Його біографія — сюжет з крутими поворотами. Шкільні роки минули в Овручі на Поліссі. Вчився на музиканта-трубача в Ніжинському культосвітньому училищі. Закінчив Львівське вище військово-політичне (ЛВВПУ). Служив у радянських ракетних військах стратегічного призначення в Узбекистані й Казахстані. Далі — московська військово-політична академія ім. Леніна. Повернувся до львівської alma mater (ЛВВПУ), де викладав на кафедрі філософії. Загалом служив в армії від 17 до 45 літ. Після чого став журналістом, був московським кореспондентом легендарного «Пост-Поступу», співробітничав з «Независимой газетой», журналом «ПіК» та іншими виданнями.
Немало сторінок у його мемуарах присвячено музиці: Тимошенко з юних літ грав на трубі, потім і сам створював військові оркестри чи не всюди, де служив. Він щасливий чоловік: на схилі літ оселився в Овручі, місті свого дитинства. Не всім так щастить.
Книжку написано тією своєрідною мовою, що в ній легко впізнаєш совєцького офіцера-замполіта, котрий умів подавати складні речі доступно, котрий прочитав 55 томів Леніна (плюс два довідкові) і при тім не втратив тверезого погляду на дійсність. Мова цих мемуарів — гримуча суміш ненормативної лексики поручика Ржевського й закадрових роздумів інтелектуала Штірліца. Хто служив у совєцькій армії, не дасть збрехати — таких замполітів любили курсанти й солдати.
В мемуарах Тимошенка немає ностальгії за совєцьким минулим. Мемуарист розлучається з ним по-військовому рішуче. Для нього це минуле інколи просто фізіологічно огидне (як-от в описі слизької і смердючої громадської лазні, що існувала в Овручі в роки його дитинства). Немає тут сентиментів і щодо совєцької армії, автор називає її тим місцем, яке відбивало в людині всяку любов до Батьківщини.
А щодо своєї замполітської кар’єри, якій віддано кращі роки життя, автор і взагалі безжальний.
Ось кілька цитат: «Я ступал на дорогу, где меня ожидала... добровольная лоботомия аневризмы сосудов головного мозга, вливание в сознание (наверное, и в подсознание) пары бочек навозного, а может, и кошачьего дерьма. В основе этих «ингредиентов»... будут лежать... тонны ненужных знаний о марксизме-ленинизме и истории нашей родной коммунистической партии».
Або: «Если честно, то я себя ненавижу (и плачу), потому что мой мозг тоннами и километрами поглощал всю эту идеологическую дрянь».
В одній з вищенаведених цитат є істотне зауваження: мовляв, ідеологічні нечистоти вливалися у підсвідомість. Справді, це біда цілих поколінь — принаймні тих людей, яким нині під 70 чи за 70. Ми нібито зреклися колоніально-совєцької спадщини — але підсвідомо, непомітно для самих себе, залишаємось глибоко закоріненими в систему совкових координат, ілюзій, залежностей, уявлень і міфів. Автор мемуарів теж від цього не вільний. Скажімо, в одному місці він пише: «Я еще помню недавние времена, когда в Украине было «мовне братство», да и сегодня сотни моих друзей разговаривают между собой на разных мовах, прекрасно понимая друг друга. И лишь в середине 90-х мова стала главным зельем политики...»
Отже, мовну проблему в Україні придумали політики в середині 90-х? А до того було «мовне братство»? Якщо те братство справді було, то з якого дива 70-літній розумний чоловік пише свої мемуари не тією мовою, якою розмовляли його дід, баба, мама? І річ не в тім, що мова цих мемуарів російська, а в специфічності її співіснування з українською. Українських слів і виразів у книжці Тимошенка чимало — але подані вони зазвичай у лапках, ніби щось нарочите й несправжнє. А то й з поясненнями поряд (для кого?). Наприклад: «кошик» (лукошко), «пензлик» (кисть), «ликарня» (больница), «білявка» (блондинка), «треба» (надо). Ну чисто як у гоголівського Рудого Панька. Навіть словосполучення «українська мова» або «мій тато» іноді береться в лапки — вони тут стирчать як ріжки зловредних і дуже живучих чортенят.
Ще одна підсвідомо-колоніальна ознака тексту — своєрідна «ярижка», тобто написання українських слів російськими літерами (баба Олэна, майдан Нэзалэжности). Так писав і Тарас Шевченко — бо так само жив в епоху мовного братства, і всі «прекрасно понимали друг друга».
...До речі, про книжки. В своїх мемуарах В. Тимошенко перелічує ті задоволення, що вищі сексу. Серед них — утіха від написання книги. Якщо продовжувати цю метафору, то «вище сексу» може бути й втіха від прочитання книжки. Але — не кожної. Є книжки, що змушують тебе всю ніч сперечатися з автором, і тобі вже не до сексу. Втім, тут є своя приємність — ви сперечаєтесь як люди одного покоління, і тільки вам обом життєво важливий предмет суперечки. Дасть Бог, наші онуки сперечатимуться вже про щось інше.
