Людмила й Іван під пальмами, які не радують...

Певно, тому, що той мир — особливий. За офіційними даними, в перші тижні після 24 лютого під турецьким сонцем від путінських ракет вирішили сховатися понад 180 тисяч наших земляків. А вже станом на середину червня 135 тисяч із них поїхали шукати прихистку деінде.

Одним теплим сонцем біженець не зігріється. Й екзотичним кліматом не втішиться, якщо у країни, куди прибув, до нього певне ставлення: не б’ють (хвала Богові вже за це!), не гонять, але й радості від зустрічі не виказують — лише холодно й чемно ставлять відмітки в паспортах наших земляків на в’їзді та виїзді...

Дитині добре, а мама... прилаштується

Туреччина — це для українця, даруйте за недипломатичність, така собі анти-Польща. Там — усі можливі знаки симпатії від держави, дотації, пропозиції робітничих вакансій, місць у школах та коледжах, правова парасолька, співчуття — від суспільства, молитви й заступництво — від духовенства... Тут — лише можливість перебути важкі часи, пожити під не розстріляним божевільною росією небом... Утім, для тих десятків тисяч українців, котрі тут залишилися, і це за щастя. Кожен новий день малює перед тобою сонце, пальми, безкінечні пляжі, гомінкі базари, мечеті, тоді як, приміром, у Нікополі орки розстрілюють чергову вулицю, віднімаючи в людей життя і здоров’я, житло, роботу... Контрастує разюче.

...Найчастіше українці селяться у тих регіонах Туреччини, де вже мешкають земляки — як і всюди. Так, п’ять тисяч наших співгромадян прижилися в Стамбулі, майже три тисячі — в Анталії, приблизно по одній тисячі — в Бурсі та Анкарі.

В Ізмірі з чотиримільйонним населенням офіційно мешкають майже шість сотень українців. І серед них — кропивничанка Людмила. Вона вирушила з Центральної України на початку березня, через Польщу, Німеччину, Чехію... Могла зупинитися в Німеччині. Там живе її молодша донька, котра має місцеве генетичне коріння і (завдяки цьому ж родоводу) після переїзду доволі швидко й комфортно адаптувалася на чужині. Тож Людмилу з дев’ятирічним сином були готові оточити родинною увагою, а Німеччина та Євросоюз допомогли б вирішити типові матеріальні проблеми — дах над головою, харчування, медичний сервіс, пошуки заняття тощо. Але старша донька Катерина покликала далі. Тож Людмила продовжила свій рятівний маршрут ще на півтори чи дві тисячі кілометрів — до Ізміра й узбережжя Егейського моря.

«Туреччина взагалі-то приймає біженців за урядовою програмою, але це біженці із Сирії, не ми, — пояснює Людмила відсутність адресної соціальної допомоги від Анкари для українських громадян. — Для них тут будують табори, виплачують якусь компенсацію. Нашим же сюди бажано приїздити... на відпочинок, з туристичним пакетом і кремом для засмаги. А так — дуже важко. Наприклад, знайти житло, особливо жінці без чоловіка, — проблематично. Треба, щоб хтось за тебе поручився перед орендарем. Те саме з роботою. Втім, варіанти є. Переважно за двома пропозиціями — нянечкою або прибиральницею. Якщо нянечкою до дитини, то можуть попросити на цілодобову роботу. Це спосіб заробити до 10 тисяч лір на місяць (майже 20 тисяч гривень), але праця дуже важка, я б сказала — рабська. Мені платять приблизно п’ять тисяч лір на місяць, працюю по 10 годин, але не щодня. І це, вважайте, поталанило, бо, по-перше, знайшла родину, де дружина — українка і заохочує, щоб дитина розуміла та вчила нашу мову, а по-друге, дозволяють брати із собою на роботу сина. Вані, між іншим, Туреччина дуже подобається — мова, люди, погода. Він постійно мені нагадує про те, як йому тут добре. Тому... й мені тут має бути добре».

Шкільний «телеміст»: Київ — усесвіт

Насправді, якби не допомога доньки, то зароблених Людмилою п’яти тисяч лір вистачало б лише на житло. Але ж підтримка є — втішається поки що жінка. А не стане — буде змушена подумати про якісь інші «багаті села», згадати про Німеччину, наприклад. Тим часом Іван, закінчивши другий клас із валізами в руках (як і всі українські діти-переселенці в цьому академічному році), навчатиметься в міжнародній онлайн-школі з центральним офісом у Києві. Здобувати знання за програмою третього класу він буде дистанційно, як і всі його майбутні однокласники в цьому новоствореному закладі. Хтось реєструватиметься на заняття з Праги, хтось — із Відня, а він — з Ізміра. Отже, Путін (хай би він здох ще вчора!) може й цим похвалитися перед своїми бісами: десятки (якщо не сотні) тисяч українських школярів-однокласників завдяки йому, можливо, ніколи не потиснуть один одному руку, не смикнуть дівчат за косичку й не намалюють на справжній дошці в реальному класі смішну пику, доки вчителька перевірятиме зошити.

У меншості і без патріотичної активності

...Українці в Туреччині не гуртуються, не ходять, як у тій же Варшаві, обливати російських послів зеленкою і не розігрують страшні перформанси, як у Відні, заступаючись за жінок і дівчат Бучі, над якими позбиткувалися смердючі орки. Тут вони сумирні. Може тому, що тут вони в очевидній меншості. Навіть, якщо порівнювати не із сирійцями, а з росіянами, яким і зараз в аеропортах, на пляжах і в готелях на всі зуби усміхається тутешній бізнес. На сторінці посольства України в Туреччині написано: «Ядро» українських громад становлять українські жінки (молодшого та середнього віку), які одружені з турецькими громадянами. Лише частина з них є соціально активними».

Життя — це традиції...

«Донька моя не працює, — на підтвердження спостережень щодо «ядра» та його активності каже Людмила. — Чоловік не хоче, щоб вона ходила в офіс. Сам він — комп’ютерник... Мені б хотілося, щоб її життя було більш наповненим, але традиції є традиції! Чоловік тут — вершина еволюції, кінцевий і довершений результат творіння господнього. Втім, в українських жінок є вибір: не подобається — збирайся додому! Ще раз повторю, я вдячна своїй доньці та її чоловікові за все. Зокрема, за те, що допомагають мені вирішувати ті справи, де потрібно щось платити, знати мову — турецьку чи хоча б англійську. Приміром, щойно вони нам із Ванею оформили тимчасову посвідку на рік перебування в Туреччині. Це серйозна підмога».

...Торік Людмила з чоловіком та сином у цей час відпочивали на Арабатській Стрілці, за Щасливцевим, поряд із відомим термічним джерелом. Мріяли про турецький берег, гарний готель, чистий пляж, але коштами зібралися тільки на Арабатку. Сьогодні Людмила ходить повз ці пальми, повз відпочивальників і мріє про свою Арабатку — з яким завгодно сервісом, але свою, українську. Не даремно ж кажуть: «Будь обережним зі своїми бажаннями!». Нам усім це слід затямити...

Фото надано автором.