На Новому бульварі в Житомирі, як завжди, шумлять липи, грюкають металеві гірки на дитячих атракціонах. До великого синього намету волонтери збирають дітей переселенців, щоб трохи розважити їх. Спокійно прогулюються люди. І раптом — як грім з ясного неба з-за кипарисових кущів дзвінко вдарила музика і залунала пісня: «Ой у лузі червона калина похилилася...».
Співали дуже гарно й високопрофесійно дві молоді жінки і двоє чоловіків. Їхні голоси звучали так сильно, що, здавалося, до них схиляли свої віти дерева і сильніше запахли квіти. Музичний супровід на сучасній професійній апаратурі забезпечував молодий чоловік — теж, певне, професіонал. Люди, котрі йшли у своїх справах бульваром, були приємно вражені. Адже спочатку епідемія ковіду та повна ізоляція, потім — війна позбавили можливості тішитися мистецтвом, бувати на концертах. Тож усі щиро раділи. А коли почули популярну італійську мелодію «Белла, чао», заповнену актуальними віршами:
В теробороні —
найкращі хлопці,
Лише герої воюють
в наших ЗСУ,
І «джавеліни»,
і «байрактари»
За Україну б’ють русню!
— багато хто навіть не приховував сліз.
Цим несподіваним концертом порадував житомирян міський Палац культури.
— Це навіть не ансамбль, — пояснив керівник колективу, начальник відділу з основних видів діяльності, заслужений працівник культури України Василь Капустін. — До жіночого дуету «Забава», де співають Майя Шлапак та Людмила Кругляк, приєдналися і ми з Костянтином Гільченком. І ніби непогано вийшло...
— Від початку війни ми — за вказівкою влади — всю свою концертну діяльність припинили, — каже заступник директора комунального закладу «Палац культури Житомирської міської ради» Сергій Кириченко. — Горе, люди гинуть, які тут концерти? Тож за рішенням міської ради зайнялися гуманітарною допомогою.
— І з першого ж дня в нас тоді викликало щире захоплення бажання наших земляків зробити і свій внесок у перемогу України, — продовжує Сергій Іванович. — До нас щодня — ви не повірите! — приходили тисячі житомирян і приносили все: одяг, продукти, медикаменти, навіть туалетний папір. Один підприємець із ринку привіз цілий мікроавтобус чоловічих шкарпеток.
— Як вас звати? Кому подякувати? — запитую.
— Потім, потім, — він тільки махнув рукою, сів за кермо і поїхав.
Особливо зворушив зовсім юний хлопець, певно, студент. Він зайшов до нас, зняв свою теплу шапку і рукавиці та поклав у пакунок.
— А як же ти? Надворі — мороз і вітер, — пробував я заперечити, — продовжує Сергій Кириченко. — А хлопець відмахнувся: — Моїм землякам на фронті гірше. Відправте в нашу бригаду...
— Ми бачили, що наші люди тримаються мужньо, — долучилася до розмови виконувачка обов’язків директора Палацу культури Леся Іваницька. — Тож вирішили крім гуманітарки допомогти державі ще й нашою професійною справою — мистецтвом.
І справді, тривогу й біль у душі людей вселяли і виття сирени кілька разів на день, і сумні новини з окупованих територій, і втрати на передовій наших найкращих хлопців. Дехто вже навіть розучився усміхатися, на скронях побільшало сивини...
— Тож ми вирішили взяти дозвіл на концерти і так підтримати наших земляків не тільки матеріально, а й духовно, — продовжив розмову Сергій Кириченко, заступник директора Житомирського міського палацу культури. — Першим розпочав наш відомий естрадно-духовий оркестр «Сурми Полісся», котрий входить у трійку найкращих в Україні. Вже не перший рік ним успішно керує заслужений діяч мистецтв України Ростислав Хом’як. До оркестру долучився й дует «Забава» та ще багато хто. Вони виступали з концертами і у військових частинах, і у відпочинкових таборах, на вулицях міст.
— Під час таких концертів нас найбільше здивували діти, — продовжив Сергій Іванович. — Вони завжди підспівували і підтанцьовували не тільки під відому тепер «Червону калину» чи «Стефанію», котра віднедавна стала дуже популярною, а й тоді, коли виконувалася недавно написана «Горить Москва» чи давня козацька «Гей ви, браття козаченьки!». Це значить, що в Україні підростають патріоти, котрі знають її історію та культуру і боротимуться за наше славне майбутнє...
— Але воєнний час диктує для наших концертів свої умови, — каже завідувач відділу і соліст Василь Капустін. — Ми не можемо давати оголошення про свої виступи і збирати багато глядачів: адже не факт, що туди не вдарять російські ракети, і чимало людей може загинути. З цих же міркувань навіть оркестр «Сурми Полісся» не виступає в повному складі: його поділили на дві самостійні групи, і одна грає, скажімо, в парку, інша — в якомусь мікрорайоні. Так само поділили і солістів, інші ансамблі. Мало того, щоб земляки не дорікали нам, чому про цей концерт не було оголошено, — ставимо табличку «репетиція» і навіть можемо не вдягати концертних костюмів. Адже головна суть — у пісні, а не в формі її подачі...
І все одно люди нам дуже вдячні за гарне виконання, за пісні та музику, за те, що ми додаємо гарного настрою і зміцнюємо віру в нашу перемогу.
— Поки що — це тільки перші кроки, — заявляє Сергій Кириченко. — В наших найближчих планах — під час цих концертів збирати гроші на потреби нашої армії. А невдовзі ще й постараємося здійснити благодійну концертну поїздку до Польщі: адже в нашій області проживає найбільша польська громада України, тож ми знаємо багато польських пісень. Та й українські пісні у Польщі знають і люблять. Отже сподіваємося заробити для наших вояків солідну суму.
...Тож лишається тільки побажати нашим талановитим землякам успіхів і миру на нашій землі.
Житомир.
Фото Василя Капустіна.
