Однак дорога туди видається довшою, бо половину її — від Рокитного до села Буда у мирний час покрили асфальтом, решту — не встигли, тож людям доводиться половину шляху труситися шосейкою. Але місцеві мешканці з розумінням ставляться до цього — війна.

Дертівці волонтерять.

— До війни у клубі регулярно проводили різні фестивалі, акції, концерти, робили театральні постановки. Тепер усім не до розваг, і ми зосередились на волонтерстві. Допомагаємо військовим чим можемо, як і кожне українське село. Збираємо й передаємо гуманітарну допомогу, організовуємо благодійні акції. Молимося, щоб скоріше настав мир, — розповіла завідувачка клубу Валентина Чубик.

Ось що розповів про Дерть рокитнівський селищний голова Григорій Таргонський:

— З інфраструктури тут школа, куди пішли першого вересня вчитися майже сотня дітей (разом з переселенцями), клуб, ФАП, магазини. Люди виживають з сезонних заробітків, лісу, тримають підсобні господарства. Люди працьовиті. Уже кілька років, як у Дерть та в інші села нашої громади зайшов інвестор з Волині, утворивши сільгосппідприємство «Рокитнівський аграрій». Люди передали йому в оренду паї. Рокитнівська селищна рада теж передала в оренду невитребувані паї, виходячи з того, що хай краще землі (а вони на Поліссі бідні, не дуже родючі) обробляються, ніж облогують. За 2021—2022 роки від ТОВ «Рокитнівський аграрій» у бюджет нашої селищної ради надійшло майже 300 тисяч гривень орендної плати

— все ж якась копійка. Та головне, що землі не заростають чагарниками — на них орендарі вирощують гречку, сою, соняшник та інші культури.

Зустрілися і з мешканцями Дерті. Щоправда, їх на вулицях мало, бо кожний заклопотаний: хто у лісі на грибах (саме сезон заробити копійку), хто на городах, хто на роботі у Рокитному...

Продавець місцевого магазину Рита Богданець (на знімку) знає про рідне село все, бо спілкується з односельчанами. На запитання «чим живе село?» відповідає однозначно: «З лісу»:

— Люди збирають чорниці, малину, горобину, суниці, гриби. Взагалі для місцевих сезонний заробіток починається з весни й триває до пізньої осені, тому фактично це вже робота. Люди в березні збирають бруньки й продають на ліки, а в таку пору, як нині, починають шукати журавлину, брусницю. Звісно, тримаємо господарство, а хто має ще й великі паї, здає землю в оренду. Так і живемо.

Не нехтують у селі й звичайними яблуками та грушами, врожай яких цього року вважається рекордним. Місцевий підприємець Світлана організувала на власному подвір’ї збір фруктів, каже, справа ризикована, але краще прогоріти, аніж сидіти склавши руки:

— Приймаю яблука (а ще ожину, малину) по 70 копійок за кілограм. Ціна ніби й невелика, але люди приносять, бо ті плоди вже й так нікуди подіти. В середньому за мішок можна отримати 20 гривень. Сама ж потім везу вантажівкою партію й здаю на сік. Інколи вдасться вийти в плюс, інколи ні, але тільки лінивий нині нічого не робить, жаліється.

Пасічник із понад 50-річним стажем Іван Козаченко (на знімку) теж погоджується, що в селі можна заробити на будь-чому. Щоправда, бджоляр тримає з десяток вуликів не з комерційних мотивів — мед не продає, а ділиться з ріднею, сусідами та й сам любить ним посмакувати.

...У Дерті нашу увагу привернула невеличка споруда на території місцевої школи — сільський музей. Заступник директора школи Наталія Покальчук (на знімку вгорі) розповіла, що й сама споруда є справжнім музейним експонатом з цікавою історією:

— Ця будівля унікальна. Її багато разів переносили, вона мала різне призначення. Спочатку це була звичайна хата на хуторі, потім її розібрали й поставили в центрі нашого села як контору. Згодом це була початкова школа, після чого — спортивна зала. І лише на початку 1990-х наш земляк Андрій Бровко створив музей. Наразі тут налічується 180 експонатів. Колекція час від часу оновлюється за допомогою місцевих мешканців. Облаштували стенди з історією села, де детально розповідається про всіх відомих жителів, нелегкі часи та різні  перипетії. Тобто, намагаємось  дертівську цікавинку зберегти, бо це справді важливо — знати історію.

Фото Василя СОСЮКА.