Креативність — не наявність багатьох ідей,
а вміння знайти єдину ключову ідею.
Жак Сегела
Американці виділили рішення киян з цілої низки інших конкурсних робіт. Компанію, гаслом якої є девіз: «Думай інакше», полонив синтез новітніх ідей, закладених в концепцію проєкту в стилі біотек, де виразність архітектурних форм досягається уподібненням живій природі. Центр «органічної» композиції в ній віддано споруді, що нагадує молекулу в русі, символізуючи потяг Людства до пізнання Природи і Світу.
Зерно образу проєкту — космічний знак нескінченного руху, що несе ідею експансії знань у просторі й часі. Біоморфність базових споруд університету покликана налаштовувати студентів на сприйняття органічності феноменів і явищ буття, законів природи і мислення, відчуття залежності Людини і Всесвіту.
Виконала відзначений «Еплом» проєкт команда Національного експертно-будівельного альянсу України під керівництвом Віктора Лещинського (на знімку). Причому здійснила його в рекордні терміни — трохи більше двох тижнів: конкурс був напівзакритий, комунікувався погано, і дізналися в Альянсі про нього, коли строк добігав кінця. Проєкт Альянсу, одначе, переможцем не став, явно випередивши уявлення організаторів змагання про межу новітнього при створенні «взірцевої моделі інноваційного хабу» для підготовки «нового покоління лідерів країни». Зроблений на виріст, проєкт кураторам виявився недосяжним. Лещинського невдача з ніг не збила. Він сказав про це без пафосу, як про даність, та прозвучало афористично: «Я ні про що не жалкую. Досягнута на висоті зусиль якість не губиться — вона з нами назавжди». І більше до цієї теми впродовж розмови не повертався.
Рівні собі
Кращі — не порівняльна
ступінь, а клас людей.
Юрій Рост
На питання: «Чим він по-справжньому пишається з того, що натепер вдалося досягти?» Віктор Петрович відповідає без вагань: «Командою». І додає: «Зараз в мене не лише сильна, надійна команда, а й спроможна та значна комунікація, заснована на довірі до мене всіх контрагентів галузі й дотичних до неї персон. Довіра ця обопільна, бо селекцію співпрацею пройшли фахівці й функціонери, з якими взаємодію постійно. Зайві ланки в системі відсутні, гальмуючі особи виключені з неї апріорі.
Репутація в нашій роботі — засадничий фактор. Слово підприємця для мене є непорушним. В стосунках я покладаюся не на кредит, а на запас довіри, що забезпечується роками чесної, відповідальної практики. Коли я за щось берусь — воно буде виконано стовідсотково. Сам я, в принципі, вірити людям схильний. Й роблю це доти, поки вони не перетинають червоні лінії. Та вдруге мене такій особі залучити до партнерства не вдасться. Я відкритий до співпраці, однак використовувати мене не вийде. Як казав Гамлет: грати на мені не можна.
У ставленні до себе й членів команди я лютий перфекціоніст: визнаю лише досконале й не здатен миритися з посереднім. Навіщо робити підходяще, коли можна зробити найкраще? Так і в підборі кадрів. Трудова книжка особи може хизуватися супергучними посадами, та по факту людина є вигорілою. А щоб здійснювати проєкт преміум-класу, потрібна творча потуга, вітальна сила, помножена на фахову міць. Спеціаліст, що очолює напрямок, має нести в собі всю множину галузевих знань, вмінь і креативних навичок. А вже топ-менеджер — на додаток, потребує людських чеснот, його працездатність має бути підтримана порядністю, а воля і настійливість не повинна нищити емпатію. В основі нашої справи — напружена, інтенсивна праця, та її матерія — чутлива й вимагає єднання людей, споріднених ментально. Тож уміння генерувати атмосферу наснаження — функція керівника команди. Водночас я волію, щоб мене розуміли цілком і миттєво: «розжовувати» завдання вважаю нестерпним. А взаєморозуміння — бонус сталої, перевіреної часом команди. І я справді пишаюся тими, хто становить зараз її робочий кістяк. Їх не безліч, та покластися на кожного з них можна стовідсотково.
Вони здатні підняти об’єкт чи завдання найвищої складності. Як результат — коефіцієнт корисної дії Альянсу завжди максимальний, індекс надійності — абсолютний».
Колеги й підлеглі Лещинського свідчать: коли В.П. входить в проєкт, а таймінг — коротше нікуди, шеф працює з незмірною жагою, сказати б, «пропалює» опір «матеріалу», долаючи сумніви й перешкоди. Все в ім’я обраної мети! І будьте певні: він розставить виконавців по тих місцях й організує роботу так, що проєкт буде здійснений суттєво швидше за найбільш оптимістичні терміни, а результат вразить і надихне навіть його творців. Він — управлінець вищої проби, що ніколи не займає позицію спостерігача, він — перший серед кращих, генератор циклу і фермент творення. А ось чого в Лещинського немає — самозакоханості й некритичного ставлення до себе. Ба більше — він мене в якийсь момент приголомшив, сказавши:
«Я досі не відбувся — тією мірою, якою бачу життя і себе в навколишньому світі. Та вірю в себе — потужно!» А ще Віктор Петрович завжди ухиляється від патетики. І коли я запитав його: «Як називається той вид діяльності, котрим він всякчас займається?», відповідь була стриманою: «Керівництвом».
Напрям прориву
Тут можливі великі відповіді.
Світлана Алексієвич
Є аксіома, яку вкрай необхідно враховувати при аналізі причин бідності чи багатства народу, благополуччя чи незгод держави і нації. Цитую: «Джерелом багатства не є праця. Можна яремити з ранку до ночі й жити в злиднях — таких країн вдосталь. Джерелом статків не є надра. В Нігерії покладів під зав’язку, в Японії — порожньо, а добробут цих держав незіставний. Не є джерелом заможності й капітал. Його завжди більше, ніж можливостей застосування, тож він лине туди, де може примножитися. Не виступають джерелом достатку технології та ноу-хау — це похідна капіталу, бо їх завжди можна придбати. А ось справжнім і, направду, єдиним джерелом багатства й благополуччя є організація — вже тому, що той, хто краще організований, в змозі скинути власну кризу на менш організованого. Хто вище ступенем своєї організації, тому до снаги відібрати в гірше організованого його ресурси. Це означає, що найзапекліша боротьба в світі відбувається виключно за рівень організації. Тож або ми підвищуємо ступінь власної організації, або ніяк не впливаємо на тих, кого прагнемо контролювати. В цьому суть геополітичного, соціального і міжперсонального дарвінізму».
Такою є точка зору Петра Кульпи — одного з творців польської економічної модернізації 1990-х, очільника програми ЄС з реформи держслужби в Україні. Він вважає, що в тіло української державності внесена вбивча дисфункція: ті, хто розуміє проблему і прагне її вирішити, не мають важелів, аби щось змінити. Ті ж, що можуть змінити, вдають, наче все йде як треба. Кульпа пояснює: за організацію завжди і невитравно стоять інтереси — інших держав, олігархічних кланів, політичних груп, агентів впливу. Україна зараз — це «супермаркет», де десятки кас працюють кожна на свій лад, і ціни на товари й продукти в них різні. Єдиних, непохитних правил немає, але можна домовитися з кожною з кас окремо. Кому за цих умов спаде на думку мати справу з таким супермаркетом — значно простіше домовитися з касою! За подібної, з дозволу сказати, системи організації управління щезає.
Віктор Лещинський до схожих висновків дійшов, діючи в галузі. Його завжди цікавили глобальні проєкти, і він, будучи на держслужбі, об’їздив у країні десятки комунальних підприємств різного рівня і штибу, розробляючи пакет документів для кредитування міжнародними фінансовими організаціями робіт з модернізації водоканалів, тепломереж, каналізаційних систем, що вже на той час розпадалися. Він також предметно вивчав у Європі досвід відновлення житла, що виснажило свій ресурс, і навіть привіз в Україну колишнього міністра Словаччини, який здійснював тамтешню національну реновацію. Пізніше Лещинський керував компанією, що виконала експертизу доріг України державного значення, і вона дала сильний імпульс роботі «Укравтодору». Тож наразі В.П. знає всі галузеві проблеми в «розрізі», а головне — чітко уявляє способи їх розв’язання.
Приміром, запущеність інфраструктури наших міст ледь не катастрофічна. Ветхий житловий фонд, необліковні енерговтрати, хронічні неплатежі за воду, газ та електроенергію у поєднанні зі зношеністю мереж роблять завдання їх оздоровлення непосильним. Здається, невідомо за що й братися.
«Та ні — відомо! І ні — підйомно!» — упевнений Лещинський і наводить приклад Лондона, Любліна, Вільнюса, Антверпена, Брюгге. Бо є могутній важіль — приватно-державне партнерство. Скажімо, в Лондоні 95% комунальних об’єктів і служб віддано в концесію. Потужні компанії взяли їх у розвиток, інвестують істотні кошти, знаходять доступний для мешканців компроміс оплати послуг, паралельно вкладаючись в ремонт і оновлення мереж, в енергозбереження, покращення послуг, водоочищення тощо.
— Що в цьому складного? — запитує Віктор Петрович. — Треба лише чітко унормувати всі параметри концесійного бізнесу. Гроші завжди прийдуть — і немалі, капітал всякчас шукає вигоду й охоче відгукується на захищене застосування. Та треба й за ним забезпечити владний контроль — адже в нас був період, коли концесіонери витискали із системи останні соки, наживаючись на комунальній власності, не вкладаючи й не розвиваючи її. На щастя, працюючі моделі є, вони добре відомі й мають бути усталені на нашому ґрунті. Регулювання конфесійних відносин з боку держави має бути неухильним, але торкатися лише ключових позицій ведення справи. Контролюються інвестиції і покращення послуг — усі інші процеси довіряються бізнесу. Від держави, насправді, не багато й потрібно: дати підприємцю непорушні ніким, однозначні законодавчі й нормативні інструменти та передати питання на муніципальний рівень, де здійснюватиметься соціальна й медійна політика — решту бізнес зробить сам. Держава відповідає за своє, громадянин — за своє (а його в нас зовсім не вчили бути власником!). Максимальна саморегуляція ринкових відносин і практик за суворими правилами, і тоді підприємець не забариться взятися за справу. Так це працює в усіх сферах — реновації житла, модернізації транспорту, відновленні комунального господарства.
Ось тут позиції Петра Кульпи (та хіба лише його?) і Віктора Лещинського збігаються. І тут ми виходимо на тріаду Лещинського — відповідальність, компетентність, функціональність. Кожен із цих чинників надважливий, жоден не вагоміший за інші, а в злитті вони утворюють активний модуль діяльності, спрямованої на творення і прогрес. Лишилося тільки з’ясувати, чого дістається команда, що сповідує переконання такого штибу.
Відкритий фінал
Немає нічого сильнішого
за ідею, час якої настав.
Віктор Гюго
Як відповідальне діяння виявляє себе в галузевому вимірі? В Альянсі це працює наочно. Лещинський на диво вміло єднає гравців зовсім різних рівнів і компетенцій у сфері містобудування на основі прозорих, рівноправних і ефективних стосунків, що гарантовано дають результат, задовольняючи всіх учасників взаємодії. У нього справжній хист до створення відносин і процесів, що внаслідок його налаштування прибирають з дороги купу каменів спотикання, і в підсумку забезпечують здійснення безпрецедентних завдань.
Як проєктний менеджер Лещинський сформував команду, що свою потугою і фаховою універсальністю закриває усі ланки й потреби будівельного кейсу — від земельних ділянок до експлуатації готових об’єктів. Його, за-уважу, не цікавить вік спеціалістів команди — лише їхня компетентність, продуктивність, креатив. Тож коли цей композит починає діяти — стає невичерпним.
Як би я визначив явище Лещинського в діловому світі? Я б назвав людей цього типу новими прагматиками. Їх вирізняє точне відчуття єдності мети і засобів її досяжності, воля до здійснення, достеменне знання реалій, володіння рівнем комунікацій, достатнім для вирішення взятих на себе завдань.
А ще — практичний інтелект, бачення найкращого способу організації своєї справи — жорстке, раціональне, з помітними рисами «розумного егоїзму», і саме тому — життєво стійке. Тому й певен: нові прагматики — запорука нагальних зрушень, рушій одужання і оздоровлення управлінських структур та механізмів в країні, насамперед — державних. Вони — чинники появи вкрай запитаної здорової основи, з якої самотужки проросте правильний устрій життя, принаймні в сфері містобудування.
Ось тут пауза в нашій оповіді, відхід від наскрізної теми. Бо з чим ми зазвичай пов’язуємо прагматизм? Ясна річ — з доцільністю, життєвим практицизмом, вигодою. А все, що не містить користі, практичної цінності, не варте уваги прагматиків. І тут ви дізнаєтеся про неприбуткову організацію — Благодійний фонд Віктора Лещинського. Це як? Розрив шаблона. А Фонд є і діє активно, творчо, широкомасштабно, залучаючи до співпраці партнерів з Іспанії, Німеччини, Італії, Великої Британії.
А наші бійці на фронті, в терообороні, поліції і прикордонній службі, переселенці й тимчасово переміщені в Київ і область, Одесу і Харків, на Черкащину та Закарпаття — з Луганщини й Донецького краю, на Запоріжжі й Миколаївщині зусиллями Фонду отримують найнеобхідніше — бронежилети, маскувальні сітки, спальні мішки, карети швидкої допомоги, інвалідні візки, медичне обладнання, ліки, продукти харчування, засоби гігієни, санітайзери вірусовбивчої та бактерицидної дії. Потік гуманітарних вантажів не припиняється. А в рамках освітніх проєктів в Маріуполі працювала літня школа вивчення англійської мови для малечі, поки що — в онлайн-форматі.
Знаковий факт. Недавно Лещинський купив на благодійному аукціоні живопису, що передав кошти бійцям ЗСУ (хай локальний, та все ж особистий внесок), символічне полотно. Глянеш здалеку — три копиці сіна. Потім розумієш — це не сіно й не солома, принципово інший якісний субстрат. Бо сухі стебла цих рослин —– довгі, суцільні, жилаві, цупкі. Чітке уособлення єдності й можності. Картина зветься «Ми вже не ті!» Тож це — метафора міцності й стійкості українців. Ми — зерносії, та зараз ми — народ-воїн, незламний і нескорений. І ми, українці, вже дійсно не ті. Ми — неймовірні, бо ламаємо хребет бридкого рашистського звіра, схибленого на ідеї уярмлення України — держави вільних людей, натхненних прагненням жити в добрі й мирі. І вже тому наші люди ніколи не змиряться з рабством, дикістю і сказом путінізму.
Тим часом особа, яка відповідає в нашому суспільстві за себе і взяте слово, — все ще не надто часта. Як наслідок — зв’язки в українському соціумі позначені ситуативністю, необов’язковістю і, переважно, короткострокові. Це — лихо для країни, але тепер ми принаймні знаємо, перед якими викликами має постати нація, аби для її порятунку були закликані люди того типу, що уособлює в своїй царині Віктор Лещинський. Бо настав лютий і невблаганний час. Чим можемо захиститися?
Рівнем свідомості, відповідальності, професійної зрілості, а головно — ступенем організації. Порядок в даному випадку і є клас. Що в поєднанні з надійністю дає коефіцієнт корисної дії, близький граничному. Тож обираймо якісні стандарти й високу організацію справи з опорою на незаперечну компетентність. Щоб вижити зараз, маємо бути нездоланними. Бо, як каже Віктор Лещинський: «Для справи зроблено недостатньо, якщо не зроблено все».
