Уродженець Корит (нині — Привітне Млинівської ТГ Дубенського району Рівненщини) Павло Євтухович Мельничук міг би претендувати на своєрідний рекорд: упродовж свого життя йому довелося служити аж у п’яти арміях! І в кожній пристосовуватися до умов армійських буднів, звикати до розпорядку і традицій та ризикувати власним здоров’ям і життям. Про це розповів його внук Петро Мельничук, який мешкає у селі Новини цієї ж територіальної громади.
Молодість Павла Мельничука була обпалена Першою світовою війною. Воюючи «за царя і отєчєство», він одержав такий вишкіл, що командування присвоїло йому звання унтер-офіцера. Власне, з тим званням і багатим військовим досвідом він повернувся до рідної хати, коли відгули артилерійські канонади Першої світової.
Але адаптовуватися до мирних буднів унтер-офіцеру царської армії довелося недовго, бо на теренах російської імперії запалало полум’я громадянської війни, яке своїми вогненними язиками охопило й територію України. Якось на городі Мельничуків проводили заняття вояки робітничо-селянської червоної армії. Збоку за тим вишколом спостерігав Павло Мельничук. А коли не зміг більше байдуже сприймати помилки «красних наставників», то долучився до навчального процесу. І, як то кажуть, загримів до РККА — її офіцери одразу оцінили теоретичний багаж і практичні вміння колишнього унтер-офіцера.
Отож став офіцер із Корит воювати за «світлі ідеї» червоної армії. А згодом крутозлами долі Павла Мельничука привели до Повстанської армії Нестора Махна.
Незадовго до початку Другої світової Павла Мельничука мобілізували у Військо Польське. Служив у місті Дубно.
На завершальному етапі Другої світової війни вже радянська армія мобілізувала колишнього унтер-офіцера в трудармію. Перепоною для мобілізації у діючу армію став вік чоловіка, але сил для відновлення зруйнованого воєнним лихоліттям народного господарства країни ще вистачало. Отож Павло Мельничук долучився до відбудови Сталінграда, на місці якого після кровопролитних боїв залишилися хіба що руїни. Там і була перегорнута п’ята — остання — сторінка військового відтинку життєпису Павла Євтуховича Мельничука, міцно закарбована в пам’яті його онука Петра, яку той переповів мені.
За життя Павло Євтухович, мабуть, не задумувався про свій рекорд: це й на гадку не спадало. А тепер вже з вічності його душа зоріє і нагадує про складні стежки долі людини, які їй довелося долати на землі. І як ті стежки збігаються зі сторінками історії країни.
Млинів.
