Минуло 155 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького (на знімку).
З усіх знаменитих холостяків нашої літератури (Сковорода, Котляревський, Шевченко, Гоголь) Іван Семенович Нечуй-Левицький жив найтихіше. Постійно ходив з парасолькою, лягав спати точно за графіком. Але пристрасті його героїв — щось протилежне цьому спокоєві. І це оцінили нащадки. Нині, здається, нема жодного українського театру, де не йшла б «Кайдашева сім’я». Тільки в Києві Кайдаші живуть на двох сценах, а до театру імені Франка, де Кайдашиху грає Наталя Сумська, неможливо дістати квитки.
Прикметно, що цього письменника шанує не лише академічне літературознавство. Приміром, нещодавно вийшла книжка Михайла Бриниха «Шидеври вкраїнської літератури» («Хрестоматія доктора Падлючча, том перший», Київ, видавництво «Лаурус», 2013). На зло академізмові, книгу написано суржиком, доступним масовому читачеві. Бриниху важливо, щоб саме цей читач сприймав покійного Нечуя як живого сучасника. Бо, як і більшість класиків нашої літератури, Нечуй-Левицький дуже постраждав «од дурнуватої радянської інтерпретації його творів, яка — на рівні шкільного безпредєла — лишаєцця незмінною. Шото й досі втирають бідним дітлахам про «класову боротьбу» селянства, товчуть у ступі похабні ідейки нащот «передчуття народної грози». Отже, пише він далі, «забудьте, шо ви колись читали в школі про Кайдашів — перечитайте знову, без потреба здавати екзамен. Це Атлантіда, і вона досі під водою. Ось вам акваланг — ниряйте».
Автор не приховує своєї симпатії до головної книги Нечуя: «Сім’я Кайдашів єсть тією ячейкою суспільства, яка виділяє енергію по максимуму. З огляду на те, що закони Ісаака Ньютона в Україні, хоч і через пень-колоду, але все ж таки діють, ся енергія, направлена на ближнього, зазвичай получає таку оддачу, що аж тріщать чуби... до сіх пор ця історія служить за взірець для всіх прийдешніх поколінь. Се карта-схєма натуральних, чистих, не іспорченних цивілізаційним маскарадом взаємин, де немає місця лжі. У цьому світі ніхто не держить дулі в кишенях, ніхто не здержує язика, на кінчику якого тремтить правда».
Автор підкреслює, що «Кайдашеву сім’ю» марно трактувати лише в гумористичному річищі, як анекдот про сімейку буйних селян. Сам Нечуй тричі перехрестився б, якби таке почув. Бо в його повісті закладена глибока філософічна рефлексія про вдачу мирного народу, в душі якого ніколи не спить вулкан. Отож, Нечуй «по-простому розказує, шо хорошим і роботящим людям всігда є за шо посваритись. Особінно, якщо воно живуть в одній хаті. А надто якщо ще й близькі родичі. Не мир простим людям потрібен, але щоденний меч, а лучче — макогон, граблі чи кочерга. Бо шо таке мир? Мир — це смерть. Тиша рождає печаль і скукотіщу... Се філософія народного буття, і вона твердіша, ніж усяке мудрагельство про громацький спокій і співдружність».
Ці кілька цитат з книги Бриниха свідчать про парадоксальну іронію історії. Адже наші доморощені модерністи ще за життя зневажали Нечуя і казали, що він безнадійно застарів. І от — багатьох з тих модерністів давно забуто, а старого Нечуя сприймають як свого в постмодерному інформаційному суспільстві.
