— Ми сюди (аеродром «Півці») приїхали 24 лютого близько шостої чи сьомої години вечора. Перша ніч була тихою. Чути було тільки нашу артилерію, — згадує військовий. — Наступного дня десь о 10.20 біжить командир танкістів і кричить «До бою!». Ми зайняли свої позиції і чекали на противника. Скоро із лісосмуги з’явилися танки. З правого флангу я бачив чотири — їх спалили наші танкісти, гарно відпрацювали... Знищували красиво, з перших пострілів. На полігоні я такого не бачив (усміхається).
Тоді танкісти відбили прорив російського війська, знищивши чимало техніки. Однак потім, згадує Володимир, почався шквал ворожої артилерії.
— Сильно почали засипати артилерією та мінами. Були АГС, касета «Градів», напевно, ствольна артилерія, міномети. Як дощ, сипало скрізь і постійно. Було важко. Ми очікували прорив удруге. Підготували свої танки, почали займати вигідніші позиції. А нас змінили військові з механізованого батальйону, — розповідає захисник.
Аеродром тоді ворог не зайняв. А Володимир з побратимами відійшов на Олександрівку (мікрорайон Чернігова). Тут вони облаштували позиції, розставили танки, зайняли оборону...
— В Олександрівці було набагато жорсткіше. Бо вони підійшли занадто близько — на прямий постріл автомата, — розповідає чоловік. — Ми залізли на 131-й ЗІЛ із цистерною палива в кузові, на таку собі порохову бочку. Почали відходити назад.
І тут на нас вилітає російська БМП, на всіх парах, з юзом так... І пушку наводить на нас. Ми вчасно входимо в поворот — і розрив. Буквально секунди зо три — і прямо в машину б влучили. Значить, не час мені. Як я знаю, ту «беху» спалили разом з екіпажем.
Тут же 26 лютого Володимир став свідком, як з Олександрівки на них вилетів танк російських танкістів Щоткіна та Кулікова. Останнього засудили до 10 років позбавлення волі.
Після виконаних завдань на північній околиці Чернігова Володимир продовжив тримати оборону міста вже в Киїнці. І був там до кінця, доки ворожі війська не втекли з області. Але й у Киїнці Вова відчув запах пороху. Цей район ворог обстрілював з артилерії, сюди прилітала й російська авіація, яка бомбила житла мирних людей.
— Це було 27-го числа. Тоді росіяни засипали нас «Градами». Багато поранених цивільних було. Ми бігали рятувати їх. Вивозили поранену дівчинку і самі потрапили під мінометний обстріл. Слава богу, дівчинка вижила, — згадує сержант.
Володимир каже, що із життям прощався, але, видно, він ще потрібен цьому світові, цій країні, своїй родині. Тому й вижив.
Текст і фото служби зв’язків з громадськістю Оперативного командування «Північ».
