Колись у будинку мешкало аж три родини. Батьки Ярові — Сергій Дмитрович та Зінаїда Антонівна — та двоє їхніх дітей — Олександр та Ірина, у кожного вже своя родина, і в кожній виховувалися діти...
Тепер хата, яку років сімдесят тому будували ще батьки Олександрового тата — дід Дмитро та бабця Марія — стоїть, як потрощена і вигоріла руїна...
...Агресор сповна відповість за усе скоєне на нашій землі: за кожне передчасно забране життя, за кожну знищену лікарню, за кожну вкрадену зернину, за кожен спалений будинок... Так, відповість, але після війни, кінця і краю якій поки що не видно. Виявляється, хтось просто віддав злочинний наказ, хтось просто натиснув на кнопку, і у когось просто зруйнувалося щасливе життя, яке ой як непросто відбудувати знову...
Та українці не склали рук. Вони щиро йдуть на допомогу одне одному, збирають гуманітарну допомогу на фронт, дають прихисток переселенцям із зони активних бойових дій і відбудовують житло на деокупованих територіях. Однією з таких спільнот, де усе роблять гуртом, став «Добробат», який об’єднав волонтерів, підприємців, депутатів, співаків та митців. Одне слово, усіх, хто прагне якнайшвидше підняти країну з руїни.
— 23 лютого ми закінчили ремонт у прибудованій до батьківської хати частині, 24 лютого почалася повномасштабна війна, а 25-го на нашій вулиці вже стояла наша техніка, яка стримувала шалений натиск агресора, який намагався за три дні узяти столицю, — згадує корінний 43-річний ірпінчанин Олександр Яровий. — Звісно, гатило з усіх боків так, що ми з погреба навіть не вилазили, там і ночували з дітьми — за температури сім градусів. Потім вирішили перебиратися до нашої місцевої школи № 2. Там із земляками, які також не знали, де подітися від тієї навали, ми переховувалися до 7 березня. А потім намагалися новоірпінською трасою, яка йде через Романівку, дістатися до Києва...
Понівечене обстрілами авто, розбомблене родинне обійстя, покинуте на розграбунок майно... Потім була евакуація на Закарпаття. А повертатися назад — нікуди... Сім’я Олександра нині мешкає у вцілілій квартирі друзів, які й досі — за кордоном. Сестра з родиною знайшли прихисток у модульному містечку, зведеному в Ірпені. А батьки, невибагливі до побутових умов, квартирують у так званому «залізному містечку». Таке організували неподалік залізниці у вагонах, де у кожного подружжя своє купе...
...За вікном вересень, діти пішли до школи, ірпінці поволі повертаються на роботу і, мабуть, жоден з них не полишає надії повернутися додому — у свій уже відновлений будинок, свою відремонтовану квартиру... Не полишають цієї надії й Ярові.
Щовечора та вихідними вони збиралися у своєму дворі й починали «зачищати» територію після «розгулу» орків. А потім знайомі порадили кликати на допомогу «Добробат». І от десант волонтерів уже на подвір’ї: збирає будівельне сміття, розбирає тріснуті стіни й усе те — під запальні українські пісні у виконанні відомого шоумена Потапа.
— «Добробат» ми викликали, а Потапа — ні, — знітилася молода господиня Ірина. — Але дякуємо і йому, з ним веселіше, і робота йде швидше...
І нехай нам, українцям, заздрить увесь світ: бо ми незламні, бо ми згуртовані, бо ми непереможні і ми найкращі! Ми вистоїмо, ми відбудуємося і заживемо ще краще, ніж до війни...
Народний депутат Олександр Крейденко дякує за роботу підприємниці Весні Борисовій.
Ірина Ярова з онукою.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
