Аліна і Юлія — подруги і бойові побратими.
Тому, коли рідна держава запалала у вогнищі повномасштабної війни, розв’язаної росіянами, вони, не чекаючи мобілізації, самі виявили бажання добровільно піти на фронт. Вчинити саме так підказало серце і молодому медику з Онуфріївки Аліні Наялович.
Щодо призову на фронт Аліна не роздумувала довго — на другий день війни сама пішла в ТЦК та СП (військкомат). Натомість довше зважувалася сказати про своє рішення рідним. Звісно, це її повідомлення з болем сприйняли й рідні, й коханий хлопець. Але для них в Аліни був залізний аргумент: «Вмирати не збираюся! Повернуся з Перемогою!»
«Думки йти на фронт у мене були ще в 2014 році. Але тоді я ще навчалась у Кременчуцькому медичному коледжі, який закінчила 2015-го, досвіду ще не було», — згадує дівчина.
З 1 березня розпочалась її військова служба. Спочатку в складі інших мобілізованих медиків вона протягом двох місяців проходила навчання, в тому числі — з тактичної медицини, військової підготовки. А далі була Луганська область.
«Нас, жінок-медиків, на передову не відправляли, — розказала Аліна. — Прострілювалися усі дороги, і було дуже небезпечно. Тож вивезенням поранених та тіл загиблих займався спеціальний батальйон. Нам передавали більш «легких» поранених, а «тяжких» спочатку везли в Бахмут, потім — далі. Ми також розшукували військових зі своєї бригади по госпіталях».
Аліна розповіла про те, що нашим військовим довелося побувати в справжньому пеклі. Про все розповісти на загал не може, але зазначає: «Було багато втрат, безвісти зниклих — це коли не вдалося евакуювати тіла загиблих з окупованої противником території, кілька чоловік потрапили в полон».
Окрім небезпеки з боку російських військових, слід бути постійно готовими і до підступу місцевих цивільних сепаратистів. «На жаль, це так, — підтверджує вона. — Є чисто проросійські громадяни, а є і такі, що живуть «під двома прапорами» — налякані пропагандою, що прийдуть «нацисти». Тому, скажімо, в магазини, на ринки в потенційно небезпечних регіонах ми по одному не ходили і були обов’язково в «броніках» та зі зброєю».
Попередній медичний досвід Аліни — протягом трьох років була операційною медичною сестрою в хірургічному відділенні Онуфріївської ЦРЛ — став дуже в пригоді в нинішніх умовах її військової служби. Набуті там навички тепер застосовує у військовій практиці. На запитання: «Як морально витримує те, що бачить численні каліцтва, смерті?», Аліна щиро зізнається: «Коли бачиш десятки поранених із відірваними кінцівками, загиблих, усвідомлюєш, в якому пеклі хлопці там, на передовій. І, буває, пролітає думка: «Назад, додому. В мене ж все було так добре: житло та гарна робота в місті, коханий хлопець, з яким цього року планували одружитись...» Але за мить усе стає на свої місця. І навіть будучи в короткій відпустці, тілом я вдома, а душею ТАМ — зі СВОЇМИ».
ТАМ нині і її фронтова подружка — землячка з Павлиша, фельдшер Юлія Цимбал. Як виявилося, вони навчалися в одному медичному коледжі, в різні періоди працювали в одній медустанові — Онуфріївській ЦРЛ, практично одночасно звернулися до військкомату, щоб добровольцями піти на фронт і навіть потрапили в один батальйон.
Вдома на Юлю чекають двоє малих діток і чоловік-атовець, який за станом здоров’я піти воювати не зміг. Тож на фронт пішла мама зі своєю місією: «Щоб окупанти не прийшли до моїх дітей».
На службі у дівчат немає ні вихідних, ні розпорядку дня як такого. Кожен день складний по-своєму.
«Найважче — працювати в госпіталях, у моргах, куди звозять фрагменти тіл загиблих військових. А ще — бачити моральний злам військових, які не були готові до військових випробувань, до жахіть війни, навіть ті, хто пройшов АТО/ООС. Доводиться виконувати ще і роль психолога. Бо якщо всі зламаються, хто нищитиме ворога, хто захищатиме нашу державу?!»
Онуфріївка
Кіровоградської області.
Фото надано автором.
