Досвід існування держави як структурованої системи управління подальшим розвитком будь-якої нації доводить, що всілякі негаразди — пандемії, війни, революції, природні катаклізми тощо — успішно долаються в разі об’єднання зусиль усіх, без винятку.

Давно доведено, що «центр тоді міцний, якщо сильні його окраїни». Освіченість у цій системі координат чи не найважливіша константа, особливо якщо маєш намір наповнювати новим змістом, здавалося б, вічне.

Не випадково свого часу кожна державна установа в Україні, й тим паче освітній заклад, була зобов’язана мати в своїй структурі бібліотеку. Те саме стосувалося територіальних органів виконавчої та законодавчої гілок влади. Цьому сприяла відповідна державна політика стосовно книговидавництва. Не кажучи вже про певні преференції для працюючих. Сукупно була вибудована певна вертикаль та горизонталі як для публічних, так і спеціальних бібліотек. Не забули й спеціалізовані. Все разом вийшло (за різними даними) на цифру 40 тисяч, в яких працювало 70 тисяч різноманітних фахівців. Законодавчо їхню діяльність координувало (в різних назвах) Міністерство культури, а на рівні 22 відомств, що опікувалися практично 50% цих бібліотек, — відповідні розпорядники бюджетних коштів. За таких обставин розпорошеності бібліотечна система десь розвивалася, особливо в часи державності, за принципом: кожен собі гетьман…

Такий стан, незважаючи на постійні зміни Закону України «Про бібліотеки й бібліотечну справу», призвів до того, що система фактично зайшла в безвихідь. Бо декларуємо, насамперед, все краще із світового досвіду, а фактично або реально не в змозі це забезпечити.

Не існує об’єднаної, а головне — фінансово забезпеченої по етапах й роках державної програми розвитку бібліотечної справи й бібліотек України. За таких умов годі й говорити про якусь повноцінну діджиталізацію фондів як джерельну основу сучасних інформаційних потреб користувачів.

За великим рахунком відбувається аматорство, що нагадує таке собі імітаційне моделювання процесу через певні умовності. Спочатку два роки пандемічні, тепер війна вже безальтернативно потребують змін в основній діяльності бібліотек. За таких обставин необхідна концентрація фінансових та технічних ресурсів під єдиний центр дій.

На жаль, мої спроби, починаючи з 2005 року, запровадити в Україні єдиний орган у вигляді Комітету з питань бібліотек чи бібліотечної справи або уповноваженого так і не увінчалися успіхом. Як, до речі, й об’єднання зусиль бібліотекарів та архівістів під єдиним патронатом, враховуючи єдність цілей в діяльності: зберігання та репрезентація документів!

Розуміємо, що в європейських реаліях такий проект не є, умовно кажучи, інноваційним. Бо не створюється бажана додана вартість. Проте, переконаний, що, створивши в країні такий єдиний орган і забезпечивши його програмно й бюджетно, маємо підстави сподіватися на кінцевий позитивний результат. Принаймні не набудуть прояву деякі негативні процеси, як, наприклад, з корпусом по вул. Володимирській, 62 Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України.

Не зрозуміло, стосовно ситуації щодо передачі Міністерством охорони здоров’я своєї Національної медичної бібліотеки до лона Міністерства культури та інформаційної політики. Все ж таки спробуймо зберегти або ліпше використати все найкраще, що залишили нам наші попередники.

Вважаю, що на часі порушити питання про створення єдиної національної бібліотеки з філіями-депозитаріями. Це поки що далека перспектива.

А наразі — діджиталізацію бібліотечного фонду України, після створення відповідних умов, слід покласти на Національну бібліотеку України ім. В.І. Вернадського НАН України. Книжкова палата України імені Івана Федорова має створити єдиний каталог, включаючи перелік рідких та особливо цінних видань, які насамперед повинні бути оцифровані. Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого координуватиме діяльність публічних та спеціальних установ з питань методичного керівництва.

Окремим документом необхідно закріпити бібліотеки-депозитарії та визначити їх роль у створенні в себе музеїв книги і галузевого інформаційного ресурсу. Варто зважливо, без відомчих амбіцій, продумати з територіальними громадами, які раніше створювали в своїх регіонах гуманітарну структуру, включаючи бібліотеки, про їх долю через об’єднання. Це надзвичайно актуалізовано, враховуючи, що на 90% фондів публічних бібліотек ідентичні й дублюються, відсутнє єдине програмне забезпечення, що неуможливлює виконання міжнародних стандартів стосовно комплектування і наукового опрацювання.

Щось радикальне потрібно зробити із книговидавництвом. Якщо в 1990 р. наша бібліотека отримувала щорічно понад 20 тисяч новітніх галузевих видань, то тепер — до 400.

Варто звернути увагу й на приміщення українських бібліотек. За 31 рік незалежності держави не побудовано жодної бібліотеки за бюджетні кошти на кшталт бібліотек, які функціонують в цивілізованому світі, й навіть не здійснено повноцінного ремонту бібліотечних будівель. Коментарі тут зайві, враховуючи ще й наслідки війни. Кількість бібліотек неухильно зменшується на відміну від провідних країн. При цьому ніхто не цікавиться, куди зникають їх фонди…?!! Про кадрові проблеми слід ґрунтовно подумати. Фактично в Україні ця професія вже втрачена. І тут, ті, хто таке свідомо зробив, не мають виправдання. Тим більше, що «клубна культура» разом із селами пішла… на ринки…!!!

За таких обставин не раз згадував рядки Павла Тичини: «…до кого говорити?!» та Ліни Костенко: «Ще назва є, а річки вже немає…» Здебільшого ще достойно працюють і роблять свою справу на ентузіазмі керівники та співробітники-ветерани бібліотечної справи. Прикро, але це саме так! З часів четвертого президента України ми практично достойно не відзначаємо Всеукраїнський день бібліотек. Десь, тільки імітуємо...!!!

Складається враження, що наче відразу стаємо всім та вся без книги (зрозуміло, що трапляються «індивідууми»). Головне, що чомусь забуваємо про місію бібліотеки в цивілізованому суспільстві — зберігати генетичну ідентифікацію кожної нації у вигляді книг. Між іншим, теж знаходячись на бойовому посту.

Не випадково Україна ще в 1954 році підписала Гаазьку конвенцію «Про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту», в якій зазначено, що за воєнних дій не виселяти і займати приміщення бібліотек та архівів не можна.

На жаль, ще є факти нерозуміння, як у випадку з нашою бібліотекою..! Але переконаний, після закінчення війни спільними зусиллями, все, що веде бібліотечну систему України в демократичну Європу, буде успішно реалізовано. Потрібно тільки об’єднати зусилля і можливості.

Із Всеукраїнським днем бібліотек, колеги й наші користувачі!

Віктор ВЕРГУНОВ, академік НААН, директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН.