Воно має призначення в державі для твердого правопорядку всіх ознак механізму державності як досить складне правове явище правової системи будь-якої демократичної держави.
Слід поставити перед наукою завдання саме сьогодні осмислити нові знання про науково-практичні уявлення щодо деяких складних проблем конституційного правосуддя.
Особливо важливо насамперед констатувати, що конституційне правосуддя стимулює суспільну свідомість на оволодіння конституційним способом мислення, коли Основний Закон завжди був первинним по відношенню до правової системи. Тому в демократичній державі Конституційний Суд не схильний тлумачити право, яке має відігравати виключне значення для суб’єктів влади. Конституційне правосуддя створює внутрішній простір панування права, щоб суспільство та громадяни в будь-яких реформах, модернізаціях та перетвореннях мали надійного захисника своїх конституційно закріплених принципів, цінностей та інтересів. Особливу роль відіграє правопорядок у державі. Для конституційного правопорядку об’єктом топології належить бути текст національної Конституції, яка на сьогодні має ключове значення для правової системи України. Теорія та практика дає можливість спиратися на конституційну трансгресію (шлях з обмеженнями) як умову заборони (буквально) виходу за межі конституційно-правового регулювання.
Конституційне праворозуміння функціонально визначає правопорядок у державі та засадничу єдність інтересів, з яких складається національна система права.
Практика обумовлює інтенцію порядку, за яким досягається реальний конституціоналізм, виявляються ознаки системної цілісності трансгалузевого значення статусу, в якому поєднуються на основі Конституції України і стають головною цінністю основні права і свободи людини і громадянина. З’являється нова роль у теорії конституційного правосуддя і звертається увага на те, що попередньо, здійснюючи конституційний контроль, Конституційний Суд повинен пройти власне першу стадію науково-експертного тлумачення норм (положень) Конституції, і це його основне завдання для отримання висновку щодо прийнятності конституційного предмета права для аналізу і розгляду. Зрозуміло, що кожен конституційний текст (умовно кажучи) «закодований», маючи багатосмислову структуру з урахуванням «історичної пам’яті» відносно її виникнення. У такому разі конституційне правосуддя, як інститут судової влади, здатне генерувати нові актуальні смисли, які містяться в тексті норм конституційного значення, а топологія складається як загальне вчення про властивість явищ і феноменів, які залишаються незмінними при безперервних, взаємно однорідних дослідженнях різних юридичних конструкцій правового регулювання.
Водночас важливим питанням для Конституційного Суду є отримання відповідей на те, наскільки він у змозі знайти конституційний текст (критерії) з належним смислом правової дефініції до рівня бездоганності, щоб бути переконаним в наявності у своїх рішеннях базового, смислоутворюючого сприйняття, відкидаючи всі сумніви та ризики, тобто рівень повинен бути конституційним. Кожного разу перед суддею-доповідачем, як свідчить практика роботи в парламенті і суді, у кожній справі конституційного провадження постає спочатку це завдання, оскільки існує не-змінний постулат про те, що всі закони та інші нормативно-правові акти підпадають під загальну презумпцію конституційності, до того часу, коли вони, як номінальні правові дефініції правотворчості, не отримують визнання неконституційності. В іншому разі призначення конституційного судового контролю було б позбавлено будь-якого сенсу на підтвердження існування конституційного правосуддя. Само собою виникає запитання, які постулати для цього слід враховувати теоретично? Отже, виявлення конституційно-правової дефініції відповідно до сучасного уявлення про цей важливий інститут судової влади передбачає насамперед розмежування понять права і закону за юридичними ознаками. Для теорії права та конституціоналізму дефініції цих понять виконують обслуговуючі функції і тому, у разі особливого значення за змістовним визначенням для висновків, вони можуть проявляти такі вимоги, коли необхідно формувати структуру юридичного дискурсу. Адже однозначно право і закон для конституційного правосуддя мають самостійне значення як дефінітивні явища, і тому спори про законність у Конституційному Суді стосовно конституційних подань, звернень та скарг не розглядаються. Але це не означає, що між цими поняттями відсутній об’єктивно визначений зв’язок. Адже без пошуку і встановлення конституційної істини про право, як справедливо трактується наукою, доктринально обґрунтованої і офіційно визнаної в такій якості, була б неможливою послідовна юридична практика, однорідний правовий простір, об’єктивно проведене розмежування права і закону. Це критерій правопорядку, який іманентно досліджується правосуддям.
Конституційне правосуддя в теорії конституційного права розглядається (як уже зазначалося) у формах і проявах діяльності Конституційного Суду щодо розгляду конституційно-правових спорів та конфліктів, офіційного тлумачення (інтерпретації) норм Конституції України, виявлення в конституційному судочинстві ознак неконституційності положень норм або законів України.
У правовому житті Конституційний Суд проводить дослідження більш широко на відповідність Конституції України, зокрема, міжнародних договорів, які є чинними або договорів, що вносяться до парламенту для надання згоди на їх обов’язковість, та інші важливі питання, зокрема, ті що пропонуються для внесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Ці та інші питання теж стають предметом розгляду в порядку судового контролю, коли застосовуються межі трансгресії задля конституційного правосуддя (стаття 53 закону України про КСУ). У цих та інших напрямах діяльність характеризується повноваженнями спеціальної компетенції вирішувати спори, досліджувати питання конституційності, а також за конституційними критеріями, надавати висновки і приймати судові рішення. Але важливо розуміти, що можливість повернення до раніше прийнятих Конституційним Судом рішень і висновків, а також врахування раніше прийнятих правових позицій щодо виявлення конституційного смислу нормативних положень, особливо стосовно численних конституційних скарг громадян, допускається в інтересах об’єктивної реальності. Вчені-конституціоналісти справедливо зазначають, що резолютивні висновки в рішеннях трапляються, але не вирішують спори, малозмістовні (конкретні) і за можливостями сприймати якусь істину. Іншим чином послаблена роль аргументації доказів щодо обґрунтування правових позицій викликає невизначеність у мотивуванні судового рішення і за таких обставин знижується роль застосування повноважень у судовому контролі. Причин для такої стриманості суду вистачає, щоб судовий активізм розцінювався суспільством як вплив політичної складової на остаточне вирішення конституційного конфлікту (спору про право). Зокрема, це питання в теорії тлумачення Конституції характеризується намаганням сформулювати таку концепцію її тлумачення, яка б давала змогу вирішувати складні і заплутані конституційні питання, не виходячи за правові межі контрольних функцій, встановлених самою Конституцією в конкретних нормах.
Автори деяких теорій, і це проявляється, зокрема, в окремих думках суддів, коли вони концептуально аргументують можливості тлумачення суттєвим обмеженням полем «вільного розсуду суду». При цьому втрачається прямий обов’язок Конституційного Суду виявляти волю єдиного органу конституційної юрисдикції, коли від нього вимагається остаточність та аналітична бездоганність мотивувальної частини, а це досягається конкретизацією правових обставин судового спору (конфлікту), і у підсумку це дає можливість досягати конституційно-правової визначеності. Адже на практиці зазвичай аргументами стають, крім виключно конституційно вагомих аргументів, і так звані «позаправові докази» (зокрема, логічні докази і посилання на політичні або економічно-соціальні обставини). До них, як свідчить аналіз рішень суду, ухвалених у різні роки, наприклад, належав закон щодо порушеного народними депутатами України питання про неконституційність Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України від 28 грудня 2007 року № 107-VI». Статтею 67 цього закону було зупинено на 2008 рік дію окремих положень 19 законів, кодексів та інших нормативно-правових актів України, до 91 акта внесено зміни і доповнення, а три — визнано такими, що втратили чинність, визнаючи неконституційними зазначені положення вказаним законом. Конституційний Суд України дійшов висновку, що Верховна Рада при прийнятті закону про Державний бюджет України не вповноважена включати до нього положення про внесення змін до чинних законів України, зупиняти дію окремих законів України або будь-яким чином змінювати визначене іншими законами України правове регулювання суспільних відносин.
Проте вже у 2010 році Конституційний Суд за конституційним поданням змушений приймати аналогічне рішення від 30.11.2010 р. № 22-рп/2010 у справі щодо зупинення дії окремих законів (Прикінцеві положення), саме коли судом встановлено, що правове регулювання відносин є предметом регулювання інших законів України. Правові позиції, які були знову сформульовані судом на адресу обмеженої компетенції парламенту не привели до поновлення законом про Державний бюджет порушених соціальних прав громадян, тобто зупинення дії положень законів негативно вплинуло на соціально захищені бюджетним законом права і свободи громадян. Отже, вірогідно, причиною такої неконституційної практики бюджетного регулювання була недостатньо доказова, слабо аргументована позиція Конституційного Суду, який не врахував статтю 64 Конституції України, дослідивши матеріали справи лише за вимогами статті 95, а це призвело до правової невизначеності у мотивувальній частині. Ще згадаймо Рішення Конституційного Суду у 2007 році, коли у згаданій статті 64, в якій ідеться про обмеження прав і свобод громадян, що може мати місце лише у випадках, передбачених Конституцією України, без урахування жодних інших обставин, що призвело до негативних наслідків, оскільки фактично перестануть діяти норми законів (кількість наводилась вище) і якими встановлювалися соціальні пільги, компенсації та інші форми соціальних гарантій, що призвело до зниження життєвого рівня громадян і порушено гарантоване статтею 64 Конституції їх право на соціальний захист.
Узагальнюючи конституційно-юрисдикційну практику, на наш погляд, проглядається реальність, коли рішення щодо неконституційних законів є констатацією ігнорування їх приписів тенденція як недостатньо аргументованої конституційними імперативами конституційного правосуддя по відношенню до прав і свобод громадян.
У такому разі можуть виникати сумніви щодо ефективності такого важливого інституту держави, як Конституційний Суд України? Визнання окремих законів неконституційними не обраховується їх кількістю, але загострює проблему політичного обов’язку держави і політичної відповідальності перед українським суспільством. Головний і загальновизнаний компонент «політичного обо-в’язку держави» — це конституційний судовий контроль, проте його юридична сила завершується прийняттям судового рішення, але постає питання: чому в подальшій законотворчій діяльності Верховної Ради України неконституційність знову дає підстави постановки аналогічних запитань, коли кожному юристу відомо, що рішення Конституційного Суду України є обов’язковими для всіх суб’єктів права і не підлягають оскарженню. Наша мета у дослідженні стає зрозумілою, коли умовний термін «політичний обов’язок» за змістом недооцінюється органами виконавчої влади, яким в першу чергу спрямовуються рішення суду і далі мають вводитися санкції за прийняття законів визнаних раніше судом неконституційними. Наука конституційного права цю проблему певною мірою не досліджувала, обмежуючись аналізом причин невиконання рішень Конституційного Суду в контексті розгляду конституційних конфліктів. Тобто застосовувалась зовсім інша термінологія, оминаючи пізнання «політичного обов’язку» у зв’язку з конституційним правосуддям як багатоплановим явищем.
Адже для характеристики конституційного правосуддя як само-стійної функції держави можна запропонувати таку стадійність питань, які підлягають теоретичному осмислення у наступному порядку: 1) коли виникає уявлення про політичний обов’язок, оскільки воно усвідомлюється як державна і суспільна проблема, в якій має прояв зіткнення інтересів за багатьма питаннями захисту та охорони прав і свобод людини, верховенства права над законами і т. д.; 2) як обґрунтовується політичний обов’язок і природа його виникнення; 3) зміст поняття і формулювання дефініції політичного спрямування з юридичною складовою права вимоги суспільства і громадянина; 4) з’ясування меж політичного обов’язку законодавчої, виконавчої і судової влади в інтересах суспільства та способи вирішення конфліктів, якщо Конституційний Суд визнає неконституційним закон або окремі його норми. Професор О. Мартишин, аналізуючи історичні джерела виникнення цієї ідеї в працях англійського філософа Томаса Хілла Гріна (1836—1882), ще у 2000 році віддавав належне іншим дослідникам ХІХ століття (Бернар Бозанкет, Роджер Скруток, Томас Гоббс та інші), які пояснювали в ті часи причини виникнення суспільної непокори державі на шляху до свободи громадян.
У сучасний період поняття «політичний обов’язок» за своїм смислом зазнало суттєвого оновлення, оскільки концепція правової, соціальної держави повертає нас до категорії Суспільного договору між державою і українським народом, що розглядається як основа для встановлення режиму конституційного правопорядку, який зобов’язує кожен орган влади та їх посадових осіб згідно зі статтею 19 Конституції України діяти у спосіб, на підставі та обов’язкового виконання вимог Основного Закону та законів України.
Питання права в діяльності органу конституційного правосуддя займають головне місце. Для мети і завдань прийняття рішень і висновків Конституційний Суд виходить із прийнятності, коли визнаються ефективними різні визначення понять, термінів (зокрема, різних дефініцій права). Законодавчі дефініції в ідеалі повинні претендувати на однозначність тлумачення, оскільки йдеться про практичне вирішення справ. Тому аналіз свідчить, що дефініції права достатньо уявити як логічний спосіб встановлення типових і специфічних ознак даного об’єкта, що дає змогу відрізняти його від інших об’єктів. Для конституційного правосуддя важливо, щоб при офіційному тлумаченні норм Конституції не втрачався юридичний смисл предмета дослідження і при створенні дефініції зберігався, а не розходився або спотворювався той смисл, який виходить від учасників провадження в Конституційному Суді. В іншому підході до виявлення ознак законодавчої категорії це може негативно позначитися на правовій визначеності та конкретизації понять, термінів і виявленої дійсної сутності при отриманні результатів офіційної інтерпретації норм і положень Конституції України.
Особливого наголосу в конституційному правосудді заслуговує ще досі не вирішена спірна позиція Конституційного Суду України щодо співвідношення права і закону, коли здавалось «кабінетна» академічна проблема має не так теоретичне, як практичне значення. У першу чергу це пов’язано із визначенням правових критеріїв, як результат конституційних проваджень, яким повинні відповідати закони по відношенню до Конституції України. Вирішальна роль Конституційного Суду має проявлятися у питаннях, коли закони, прийняті через політичну волю парламенту, не знімають соціального напруження в суспільстві, а в певні періоди спонукають до загострення та масових страйків, непокори та суспільних збурень. Очевидно, що в таких випадках, коли йдеться про узурпацію влади і гноблення суспільних інтересів, інститути державної влади не здатні відрізняти право від законів. У цьому й полягає причина боротьби народу за суспільний інтерес, за право на непорушність честі і гідності кожної людини. Достатньо назвати причини непокори владі під час Революції Гідності (2013—2014), коли парламент, приймаючи так звані «диктаторські у 2010—2012 роках закони», нехтуючи волею народу, свідомо через Конституційний Суд обійшов принцип «верховенства Конституції і суспільних вимог» як вищі цінності у представленні «єдиної» волі, тобто волі всього суспільства або народу. Конституційний Суд кожного разу в таких випадках має можливість виявити принцип вибору «вищого політичного пріоритету» та знайти аргументи конституційного правосуддя проти юридичного свавілля неправових законів.
Віддаючи належне зусиллям багатьох українських вчених, зокрема академіка О. Петришина, які провели фундаментальні дослідження відмежування законів правових, слід використовувати такі критерії, якими мали бути відмінності природних від позитивних невідчужуваних прав. Разом з тим слід при розгляді цього питання допитливим дослідникам звернути увагу на деякі обставини юридичних властивостей, які залишаються досить вразливими. У попередні роки юридичної науки розробка проблем конституційного змісту досі не завершилась складанням чіткого реєстру «прав та свобод людини». При цьому ми враховуємо, що досить велика кількість законів взагалі не зачіпає природних та нормативно встановлених невідчужуваних прав і свобод для підтримки життєдіяльності суспільства та держави (це закони про релігійні організації, про політичні та інші об’єднання тощо).
У конституційному процесуальному праві існує достатня практика, коли навіть для Конституції як Основного Закону часто виникає необхідність доводити, що тільки через тлумачення цілком зрозумілих термінів, понять, дефініцій часто виникає потреба проводити офіційне тлумачення, як додаткова гарантія єдиного праворозуміння та підтвердження державної волі у правопорядку.
Для ілюстрації слід навести практику конституційного правосуддя, коли при наявності внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) законом від 02.06.2016 р. суб’єкт права на конституційне подання — 49 народних депутатів України восьмого скликання — звернувся за висновком Суду: стосовно яких актів ідеться у статті 151-2 Конституції України. Адже для правильного розуміння потрібно «чітко і неоднозначно розуміти неможливість оскаржити їх», оскільки вони приймаються на засіданнях суду у формі рішень та висновків, а інші — на спеціальних засіданнях у формі постанов тощо. Колізія, яку треба було розв’язати, мала конституційний характер, оскільки йшлося про конституційні клопотання (подання, звернення, конституційну скаргу та інші форми актів).
Під час прийняття Рішення № 1-182/2619 від 2 грудня 2019 р. у справі щодо офіційного тлумачення положень статті 151-2 Конституції України було вирішено питання виключної юрисдикції Конституційного Суду щодо актів з питань реалізації конституційно-правових гарантій незалежності і недоторканності суддів Конституційного Суду України, зокрема оскарженості актів звільнення з посади суддів. Суд також акцентував увагу на такому виді актів, як «рішення» суду, не пов’язані зі здійсненням конституційного провадження (ст. 149-1 Конституції України). Узагальнення сформульованих дефініцій обов’язковості, остаточності та не оскаржуваності рішень і висновків Конституційного Суду в прийнятому Рішенні. Офіційна інтерпретація цього «згустку» конституційно-судової компетенції в аспекті положення статті 151-2 Конституції України в контексті принципу забезпечення верховенства Конституції України, а також юридичної природи рішень Конституційного Суду України безвідносно до їх юридичної форми, зокрема, рішень про звільнення з посади судді Конституційного Суду при умові ухвалення такого акта щонайменше двома третинами від його конституційного складу (частина 3 статті 149-1 Конституції України). Таким чином, Конституційний Суд, застосовуючи виключні повноваження, остаточно відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України обґрунтував і забезпечив виявлення смислу та наслідків безумовної імперативності у виконанні всіх актів, незалежно від їх форми відповідно до Конституції України.
Отже, конституційний правопорядок є пріоритетним у розумінні вищої цінності прав і свобод людини. Він дає можливість засвідчити і скласти уявлення про те, яку велику роль і значення в Україні, як і в усіх конституційних країнах, де існує конституційне правосуддя, має фундамент правової і політичної культури суспільства як важлива гарантія забезпечення та охорони прав і свобод людини і громадянина.
Анатолій СЕЛІВАНОВ, доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) Національної академії правових наук України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.
