Одним із тих, хто серед перших одразу вирушив добровольцем захищати Вітчизну, був і колишній перший заступник Малинського міського голови, приватний підприємець Петро Піковський (на знімку).
— Петре Валентиновичу, розкажіть, як усе починалося... Мали якісь передчуття?
— Про ймовірний наступ російських військ на територію нашої держави з екранів телевізорів різні політики говорили за кілька місяців до початку війни. З цього приводу тривали дискусії, суперечки. Влада намагалась заспокоїти населення: мовляв, не панікуйте, все буде добре; а хтось просто в такий спосіб заробляв собі політичні бали та рейтинг... Коли ж уранці 24 лютого звичний спокій українців порушили вибухи, почали гинути ні в чому не винні люди, всі насправді зрозуміли, що то не якийсь документальний фільм по телевізору, а справді почалася війна...
Я як свідомий громадянин, військовозобов’язаний, одразу вирішив іти захищати рідну землю. У моїй родині Україну ще з 2014 року обороняє рідний брат Дмитро, котрий уже пройшов пекло війни в АТО/ООС, а нині перебуває на рубежах в одній із сусідніх громад Житомирщини. До своєї військової частини ЗСУ, до речі, я їхав разом із колишнім моїм керівником, екс-головою міста, великим патріотом краю, депутатом Малинської міськ-ради Олексієм Шостаком, але нині ми несемо службу в лавах ЗСУ на різних позиціях. Захищаємо Бать-ківщину й рідний Малин заради наших дітей і батьків, а не заради якихось нагород чи піару. Головне, щоб наші рідні і близькі люди, земляки і співвітчизники жили в безпеці й під мирним небом. Вважаю, що це обов’язок кожного справжнього чоловіка...
— Вам, можна сказати, поталанило, ви служите разом зі своїми земляками?
— Це справді так. З перших днів війни я пліч-о-пліч захищаю підступи до рідного Малина із справжніми героями, земляками. Дехто з них уже набув бойового досвіду на Донбасі. Сьогодні ми — одна міцна команда. Це досвідчені й мужні бійці, готові прийти на допомогу в будь-яку хвилину...
— У небезпечні ситуації потрапляли?
— Скажу так: це — не кіно чи мультик, це — війна. Бачили на власні очі й чули багато: страждання людей, горе, біду, зруйновані будинки... Маємо вже на своєму рахунку не один підбитий ворожий танк. Ми не поступимося жодним клаптиком нашої землі! Ми в це віримо, так налаштовані всі наші хлопці без винятку.
— Ваші рідні у безпеці?
— Мої батьки, дружина і двійко красунь-донечок — удома, нікуди не поїхали. Чекають на мене й на нашу якнайшвидшу Перемогу. Двійко діток має й мій брат. Усі переживають, сподіваються, що ми скоро повернемося до своїх домівок, до рідних і близьких живими й неушкодженими...
— Як у вас із забезпеченням, потребу в чомусь маєте?
— У нас усе добре! З перших днів нам допомагають волонтери, приватні підприємці, зокрема, одним із перших — Ігор Старжинський та інші його колеги. Голодними ми точно не сидимо, бо їжу готують друзі, місцеві жителі, передають рідні. Також усі гуртом у перші дні війни допомагали нам облаштовувати одну з наших бойових позицій, а влада громади надавала спецтехніку і будівельні матеріали. Всім щиро дякуємо за це! Добре, коли відчуваємо за плечима постійну надійну підтримку й допомогу, це надихає. Вірю: Перемога обов’язково буде за нами!
— Що побажаєте своїм рідним і землякам?
— Українці — мужня й витривала нація. Ми все здолаємо, адже нам не звикати до обстоювання своєї незалежності й свободи. Хочу всіх земляків застерегти, щоб у жодному разі не втрачали пильності, не розслаблялись, але й не панікували, належним чином реагували на звуки повітряної тривоги, за можливості ховалися в укриття та безпечні місця, дотримувалися комендантської години. Адже береженого, як відомо, й Бог береже.
Вірте в нас, довіряйте Збройним Силам України, єднайтеся, допомагайте нам якнайшвидше вигнати клятого окупанта з рідної землі! Ми зробимо все від нас залежне для цього. Миру й Перемоги всім нам!
Житомирська область.
Фото автора.
