Комбриг славетної 95-ї бригади ЗСУ полковник Дмитро Братішко просить міського голову Вінниці Сергія Моргунова назвати вулицю іменем Героя-десантника Романа Балаби. Він ціною власного життя врятував своїх підлеглих.
Десантник Балаба нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

У Романа Балаби залишилася мати Марія Іллівна і сестра Віта. Батько помер, коли ще хлопець був дитиною.

Мати й сестра розповіли, що Роман мріяв тільки про одне — стати військовим.

— Син казав: якщо я йому забороню служити, він від нас просто відмовиться, — розповідає мама Романа Марія Іллівна. — І це попри те, що він дуже любив і мене, і сестру. Але не уявляв себе без армії.

Жінка навела один приклад. Коли Роман вчився в школі, ганяв з хлопцями, впав, вдарився і отримав струс мозку. Це записали у медичну картку. Хвилювався, аби цей запис не зашкодив, коли настане час йти в армію. Якось попросив у лікаря медичну картку, вирвав з неї листок з тим записом, щоб, бува, через це не заборонили служити. Після того зізнався мамі у скоєному.

Високий на зріст, мав 192 сантиметри, спортивний на вигляд, постійно бігав кроси по 10 кілометрів, займався штангою. Казав, солдат повинен бути фізично сильним, інакше який він тоді захисник.

Строкову служив у військовій частині на 48-му арсеналі ЗСУ. Потім підписав контракт з Повітряними силами. Його направили у штаб. Казав мамі та сестрі, що мріє про іншу службу. Його мрією була 95-та бригада десантників.

— Роман казав: мамо, я був би найщасливішим на світі, якби мене взяли на службу у десантну 95-ту бригаду, — продовжує розповідь Марія Іллівна. — І сестрі Віті неодноразово висловлював таку само думку. Ми обидві знали про його бажання.

Після закінчення контракту з військовою частиною Повітряних сил Роман декілька місяців поспіль активно займався спортом. Відтак подав документи на контракт, як він казав, зі своєю мрією. Його взяли у 95-ту. На той час уже мав бойовий досвід. Адже під час служби у Повітряних силах виконував завдання в районі АТО/ООС.

Оберіг

У 2016 році Роман Балаба вперше вирушив у район бойових дій. Його мама поклала у рюкзак оберіг. Зробила так, що син не знав про це.

Жінка каже, одна знайома порадила дати синові текст молитви. Мама не знала, як син поставиться до цього. Вчинила по-іншому. Переписала текст молитви своєю рукою на окремому аркуші паперу. Поки син спав, акуратно, по шву розпорола внизу нитки підкладки, поклала там згорнутий у декілька разів аркуш і знову зашила.

Пані Марія каже, що зробити їй це не складно, вона — швачка. Працює на одному зі швейних підприємств.

— З перших днів війни ми шили для військових бронежилети, розгрузки, навіть одяг, — каже пані Марія.

Провела сина в дорогу і молилася, аби Рома повернувся живий. Врешті-решт дочекалася тієї хвилини, коли син переступив поріг, нагнувся, аби матуся змогла дотягнутися і обійняти його.

— Він називав мене на Ви, — розповідає пані Марія. — І донька Віта так само звертається. Змалку діти таким звертанням виявляють повагу. Роман увесь час заспокоював мене. Дуже боляче сприймав, коли бачив мої сльози, тому старалася стримуватися при ньому, не плакати. Навіть тоді, коли вдруге вирушав на Донбас.

Було це 8 вересня минулого року. Жінка пригадує, як він заспокоював маму, повторював, що війни не буде, щоб не хвилювалася, тим більше не плакала, бо від її сліз у нього душа не на місці.

Той день 8 вересня став останнім, коли мама обіймала сина, а він горнувся до неї і сестри.

Перед його від’їздом мати перевірила, чи на місці її оберіг. Поки син спав, надрізала край шва на рюкзаку. Побачила листок. Заспокоїлася. Перехрестилася, про себе промовила, щоб її молитва й надалі оберігала сина.

Під час другої поїздки у Романа була можливість скористатися відпусткою. Йому дозволяли на 10 днів поїхати додому. Але він відмовився. Мамі й сестрі пояснив по телефону, що не може залишити хлопців. Казав, як я поїду, коли я тут потрібен.

— Після того, як почалася велика війна, наші розмови з братом були дуже короткі, — згадує сестра Романа пані Віта. — Інколи він просто надсилав нам повідомлення: мамі у вигляді серденька, а мені — усміхнений смайлик.

10 квітня на календарі значилося свято — День братів і сестер. Віта написала братові вітання. Згодом він зателефонував, і вона була щаслива почути його голос. Щоправда, раділа недовго.

— Зі мною не буде зв’язку, — сказав брат на прощання.

— Ромо, мені хвилюватися? — запитала сестра.

— Хвилюватися не треба, але якщо через три дні не зателефоную...

14 квітня Роман загинув у бою. Серед речей, які передали побратими рідним, був телефон, а під ним аркуш паперу з молитвою, написаною маминою рукою.

Прапор десантників на могилі

Роман служив командиром відділення розвідувальної роти. Служив добре. Про це свідчать грамоти, подяки, серед яких є подяка глави держави. Його побратими кажуть, що він був тим командиром, який уважно ставився до своїх підлеглих.

Найбільш складні завдання брав на себе.

Так сталося і в тому бою з російськими окупантами. Про його окремі подробиці дізнаємося з листа-звернення, якого комбриг 95-ї полковник Дмитро Братішко надіслав міському голові Сергію Моргунову.

14 квітня біля села Довгенького Ізюмського району розвідники передавали інформацію про наступ ворога. У листі сказано, що їхні повідомлення були важливі та вчасні. Завдяки отриманим даним ворога вдалося зупинити. Росіяни не змогли захопити населений пункт.

«Під час вогневого зіткнення з переважаючими силами агресора командир відділення старший сержант Роман Балаба не відступив з позиції. Дав команду підпорядкованому особовому складу про відхід з вогневого рубежу, чим зберіг життя бійців свого відділення. Сам до останнього стримував наступ противника», — читаємо у листі комбрига.

— Рома ще до служби готовий був усім допомагати, — розповідає мати полеглого десантника. — Не змінився в армії. Таким залишився в останні хвилини — хлопців відправив з-під куль, а сам...

Один із побратимів передав матері слова, які чув від Романа. Той казав: «Хлопці, мені треба вижити, бо інакше мама буде дуже плакати».

Якось уже після похорону мама прийшла на кладовище. Ще здалеку звернула увагу на полотнище, що розвивається на вітрі над могилою. Підійшла ближче, прочитала напис, що це прапор 95-ї бригади, в якій служив Роман.

Вирішила запитати у друга Романа, чи не знає, хто це приїжджав на могилу. Хлопець відповів по телефону, що їхній взвод був проїздом у Вінниці. Не могли не віддати шану побратиму. На згадку залишили прапор.

— Мали намір побачитися з вами, але дуже обмаль було часу, а нас їхало 30 чоловік, — сказав військовий.

«Дякуємо, командире!»

— Усе своє коротке життя Рома присвятив армії, — каже пані Віта. — Йому було тільки 29 років. Для себе особисто нічого не пристарав. Навіть сім’ю не створив. Усі його розмови були тільки про армію. Дуже подобалася військова служба.

Вони з мамою з вдячністю відгукуються про командира бригади полковника Дмитра Братішка. За те, що підписав подання на нагородження Романа орденом. Вдячні також за клопотання перед нашою міською владою про назву вулиці.

Рідні просять надати дозвіл на встановлення меморіальної дошки на школі № 33, де навчався Роман, а також на будинку на проспекті Юності, де проживав разом з мамою.

Про те, якою буде відповідь, повідомимо читачів.

Вінниця.