Історію цієї неймовірної жінки та її підопічних розповіли в ефірі національного телемарафону, повідомляє Освіторія.медіа.
— З нами були діти-сироти від 3 до 17 років. Спершу переховувалися у підвалі центру: спустили туди матраци і постіль. А 4 березня у наш центр було пряме влучання, на щастя, ракета потрапила у каналізаційну шахту. Під час найстрашніших обстрілів ми з дітьми молилися: я голосно промовляла молитву, а діти повторювали за мною, — пригадує Наталія Песоцька.
Разом із ними в цей час перебували і двоє рідних дітей пані Наталії. Після обстрілу центру всі перебралися у келії Троїцько-Іллінського монастиря, розташованого неподалік. Якимось дивом змогли розміститися на 16 квадратних метрах!
Коли починалась комендантська година, пані Наталія у темряві, по три години поспіль розказувала дітям казки і просила пригадати кожного якісь приємні речі, розповісти про свої родини. «Але які то розповіді? У багатьох батьки пили.
Веселих розповідей дитячих, мабуть, і не було, — пригадує вона. — Сумні життєві історії в ще гіркіший час».
«У церкві нас із дітьми годували двічі на день, — розповідає вона, — вранці в 10:30 та в 14:30. І це диво, що в нас взагалі була їжа. Давали макарони, крупи. Я розумію, що підліткам цього було недостатньо, але всі терпіли й не жалілись. А після того, як в нас не стало води й світла в церкві, волонтери про нас піклувались, як рідні: приносили макарони варені відрами, ковбасу, сосиски, печиво і яблука. І наш директор підвозив на машині їжу в каструльках. А бувало й таке, що самі картоплю на обід під кулями доносили в сховок».
Діти не ставили запитань про те, що відбувається, — вони все бачили на власні очі, каже пані Наталія.
«Життя і до цього випробування не було до них ласкаве — зростали в неблагополучних сім’ях, бачили багато горя. Вони не за віком дорослі. Мій 10-річний вихованець розмірковує так, як я у свої 45: «Як путін міг напасти на нас, якщо в нас немає зброї? Чому він стріляє по дітях?» А коли я його запитала: «Як думаєш, коли закінчиться війна?», то сказав: «Коли путіна вб’ють».
Разом із 32 дітьми Наталія Песоцька провела під обстрілами пекельних 19 днів. «Одного дня, — пригадує, — приїхали хлопці з територіальної оборони: «Маєте 15 хвилин. Збирайтесь і виїжджаємо». Дали два шкільні автобуси для евакуації».
Упродовж 10 годин їхали автобусом з Чернігова на вокзал у Києві. Згодом чернігівців прихистили в Івано-Франківську.
«Дуже страшно було загубити когось із дітей, — зізнається вчителька, — вокзал у Києві не освітлювався. Тож кожній дорослій дитині доручила по маленькій, щоб міцно тримали за руку...»
Подякувати всім учителям-рятівникам та особисто вручити нагороду пані Наталії на церемонію прийшла перша леді України Олена Зеленська.
— Це нагорода не мені, — зазначила пані Наталія після церемонії. — Вона належить усьому колективу Чернігівського соціально-реабілітаційного центру. І не лише вчителям, а й кухарям, які готували дітям їсти під обстрілами. Це і няні, і музичний педагог, і психологи, і наш директор — Анатолій Писанка, який весь час був з нами і нас підтримував. Я — не героїня, весь наш колектив — герої...
За словами пані Наталії, найважче було з дітьми, коли зникла електроенергія, тепло і вода. Поміж її вихованців було 11 дітей молодшого віку, яким бракувало і памперсів, і засобів гігієни. З їжею теж було сутужно.
«Тож 18 березня ми вирішили евакуювати дітей. Зі мною поїхала наша прибиральниця Надія Ярославівна зі своїм сином. Усі три місяці у санаторії на Івано-Франківщині вона допомагала мені дбати про наших вихованців. 11 з них досі перебувають у санаторії з нашими вихователями, — розповідає Наталія Песоцька. — Решту дітей прихистили прийомні родини або їхні батьки, які змогли облаштувати належні умови життя. На жаль, наш центр нині не працює, він дуже пошкоджений, а на ремонт та відбудову коштів поки що немає. І я, і усі мої колеги мріємо знову працювати: адже багато дітей втратили своїх батьків на війні, діти-сироти потребують турботи і навчання. І ми всі хочемо знову відкрити для них двері нашого центру».
За матеріалами Освіторія.медіа.
