Її зіграла актриса, котра перед цим на три роки зробила перерву в професійній діяльності. А про людину, якій присвячена п’єса, мали б розповідати у театральних рецензіях. Але тепер палять свічку на спомин про неї...
Усе мало би бути не так. Якби не війна. А вона змусила Анну Миронову залишити рідне місто.
Актриса, вона завжди думала про сцену, гарні ролі. Але життя складалось так, що на кілька років роботу в театрі довелось відкласти. Та все одно намагалась робити те, що вміє і знає. Як розповіла, вдома працювала у філармонії, займалася просвітницькою діяльністю, пропагувала українську культуру. Хто знає, як би надалі складалась її творча доля, якби не пролунали перші сирени повітряних тривог і ракетні вибухи.
Тоді, у лютому, ніхто ще добре не розумів, як розгортатимуться події. Країна спостерігала за тим, як ворог сунув від кордонів до наших міст і сіл. Анні здалось, що Запоріжжя теж може бути окупованим. А вона, навіть ще не знаючи про те, як поводяться окупанти на захоплених територіях, не захотіла залишатись поряд із загарбниками. А коли ще просиділи десять днів без електрики і практично без можливості отримувати будь-яку інформацію, прийняла остаточне рішення — прямувати на захід.
Так опинилась у Хмельницькому. Про такий шлях згадуватимуть мільйони українців — про те, що пережили, відчули, передумали в дорозі. Адже більшість їхала у безвість.
— Ця війна вже нас усіх змінила, і перемога тим більше змінить нас повністю, — каже тепер Анна.
Коли зупинилась у новому місті, не зразу зрозуміла, як жити далі. Каже, знадобився не один місяць для того, щоб якось себе відбудувати і почати нове життя.
У перші дні взялась до найпростішого — почала вишивати, аби заспокоїтись і врівноважитись. А потім дізналась, що бібліотеки шукають волонтерів, які могли б займатись із дітьми-переселенцями. Насамперед запрошували тих добровольців, хто й сам нещодавно переїхав, бо так діти і дорослі могли краще зрозуміти один одного.
Анна намагалась допомогти дітям, а ті допомогли і їй знайти своє місце в житті. Адже в бібліотеці вона не просто спілкувалась з новими людьми, а намагалась допомогти, розрадити, втішити. І сама тим втішалась.
Ідея вийти на театральну сцену була невипадковою. У місті багато років діє монотеатр «Кут». Тож після виступів Анни на концертах у бібліотеці хтось запропонував: чому б не поставити моновиставу на справжній сцені?
А щодо п’єси, то обрали «ОТВЄТКА@UA» Неди Нежданої, присвячену оперному співаку Василю Сліпаку, який загинув, боронячи Україну.
Не вперше Анна зупиняється на ній. Раніше п’єса видавалась доволі великою, тож свого часу для сценічного варіанту деякі уривки намагалась прибрати, залишаючи тільки основний мотив. Але тепер зрозуміла, що цілі шматки варто повернути, бо вони набули нового звучання і актуальності. Як каже актриса і постановниця, тоді це був нерв, а нині — це абсолютно оголений нерв.
Кого тепер Анна грала у цій виставі, зображаючи кохану Василя Сліпака? Жінку і дівчину, кохану, яка живе в час війни без свого коханого. Як живе? Чим живе? Як житиме далі? Все це побачили глядачі під час вистави. Все це пережили і відчули настільки гостро, що емоції вийшли назовні зі сльозами на очах.
Але вистава зіграна не заради сліз. Це надія. На те, що до коханих повернуться кохані. Що рідний дім дочекається своїх господарів. Що все стане на свої місця, і життя триватиме.
Хмельницький.
Фото з архіву Анни Миронової.
