Щойно контрнаступ української армії на Херсонщині прискорився, як заметушилися тутешні юди. Ті, хто здавав росіянам патріотів і ветеранів АТО—ООС, грабував будинки евакуйованих, підлизував «новій владі», тепер хутко збирають речі та їдуть на Крим. Хтось залишається, сподіваючись невідомо на що. А от вимушені переселенці з нетерпінням чекають, коли можна буде повернутися додому. Подивитися зрадникам в очі та й запитати: «Як почуваєшся тепер, паскудо?».

Коли людина стає нелюдом

Староста звільненого села Хрещенівка у Бериславському районі Юрій Карнаухов теж мріє повернутися додому чимшвидше. Хоча повертатися йому, власне, нікуди. Адже після того, як Юрій Олександрович відмовився навіть говорити про співпрацю з окупантами, вони розграбували його оселю, а сам будинок зруйнували. І таких зруйнованих будинків у Хрещенівці — півсела!

— У Хрещенівку поки що повертатися не дозволяють — ще не закінчили розмінування й не повиловлювали всіх орків, котрі по лісосмугах ховаються. Однак вірю, що вже незабаром буду в рідному селі, зможу побачити друзів. У нашому селі колабораціоністів, здається, нікого немає: всі бачили на власні очі, що виробляє «русский мір», і після такої руйнації та наруги над людьми нічого спільного з ним мати не хотіли, — зауважує Юрій Карнаухов. — Звісно, бувало, що озброєні загарбники ходили по хатах і вимагали дати їм то картоплі, то курку. Давали, бо коли до тебе приїжджають з автоматом, доводиться підкорятися грабіжникам. Навряд чи таке можна вважати співробітництвом з окупантами. А от коли ще мешкав у сусідньому селі Новоолександрівці, мав сусідку за дві хати. Така собі Тетяна Южаніна торгувала рибою і була наче нормальною людиною. Та коли прийшли рашисти, зірвалася з ланцюга, наче скажений пес. Стала гауляйтером, відмітилася в організації «референдуму», вимагала від учителів місцевої школи працювати «за російським законодавством», погрожуючи звільненням. Нерозумію, як людина стала нелюдом? Крім неї самої, навряд чи хто на це запитання відповість.

«Щось перемкнуло»

У голови Херсонської обласної ради Олександра Самойленка теж є давній знайомий, котрий «перевзувся у стрибку». До того ж такий, що про нього ніколи таке й не подумав би! Дружина голови облради Наталія Шейко є співвласником підприємства з переробки томатів у селі Широкому Скадовського району Херсонщини, яке тихо-мирно виробляло томатну пасту, кетчупи й соуси. А в цього ТзОВ «Меркурій» є співвласник Юрій Ніколаєнко. У перші дні окупації Олександр Самойленко з дружиною евакуювалися, а діловий партнер залишився. І незабаром «сплив» у якості керівника колабораціоністської асоціації підприємців. Завод він захопив, перереєстрував його «за російськими законами» й почав сплачувати «податки», які йшли в тому числі на російську армію, яка на той момент уже вбивала українців тисячами. То що ж сталося із порядним начебто бізнесменом, котрий завжди охоче показував, як любить Батьківщину? Що сказати з цього приводу, голова Херсонської облради не знає.

— З Юрієм Ніколаєнком працювали разом ще з 2004 року, спільно вкладали в цей бізнес сили та гроші. Ніколи не чув від нього ніяких проросійських агіток. Навпаки, видавався щирим патріотом, а 2014-го підтримав Революцію Гідності. Та коли почався наступ російських військ на Херсонщину, наша родина виїхала, а він залишився. Зв’язок із нами Юрій перестав підтримувати чи то з 26, чи то з 27 лютого, — пригадує Олександр Самойленко. — Що з ним сталося, чому зрадив — не можу цього пояснити. Чи то щось у його голові «перемкнуло», чи то дружина на нього вплинула — вона сама з Воронежа. Це вже слідство буде уточнювати. Звісно, мені мало приємного читати в Інтернеті статті із заголовками «Підприємство родини голови Херсонської облради працює на окупантів». Але вийти із співзасновників цього ТзОВ дружина поки що не може — реєстри закриті.

Коли відплата — особиста справа

Ще до того, як 24 лютого танки у жаб’ячому камуфляжі вдерлися до таврійських степів, на Херсонщині вже був певний і досить нечисленний прошарок усім відомих людців, котрі відкрито «топили за Росію». Вони брали участь у проросійських акціях, розповсюджували в соціальних мережах побрехеньки кремлівських пропагандонів, влаштовували провокації. Та ж фейкова ректорка Херсонського державного університету Тетяна Томіліна, котра зіткнулася з «бавовною» у під’їзді власного будинку й поїхала лікуватися до Криму, до війни, працюючи директором Академічного ліцею при ХДУ, тиражувала на своїй електронній сторінці дурнуваті історії про біолабораторії США в Херсоні. Чи нинішній заступник гауляйтера області Кіріл Стрємоусов, котрий організовував спортивні пробіги під триколором та волання на тему «спільної історії» й «дєди воєвалі» .

Ті старанні поширювачі тези «росія прийшла назавжди», за великим рахунком, суспільство більше не цікавлять. Їх воліють бачити на лаві підсудних або в першій-ліпшій ямі, та й по всьому. А от коли вчорашній друг, давній діловий партнер або ж навіть родич виявляються перевертнями — це вже особисте. Це болить, ятрить душу і спонукає до помсти. Причому відплату, повірте, намагатимуться нікому не передовіряти.

Падлюку — на гілляку?

Один з каховчан, котрий нині воює в ЗСУ на Херсонщині, виклав у соціальних мережах коротке, але вельми виразне звернення — саме до «своїх» зрадників. «Якщо залишуся живий і дійду до Каховки, буду вішати «друзів» чимшвидше на дубах. А декого буду вбивати на місці». І таких месників набирається чимало.

Чи не в кожній громаді краю зараз відкритий і регулярно оновлюється викривальний сайт із повними даними про зрадників, їх домашніми адресами, телефонами, світлинами. Є «Зрадники Скадовщини», «Зрадники Нової Каховки й Берислава» тощо. Відтак, варто якомусь «русскомірцеві» поповнити лави маріонеткової «поліції» чи засвітитися у пропагандистському ролику, і його усміхнена мармиза негайно з’являється у такому от віртуальному досьє від руху опору. А до світлини — промовисті обіцянки. «Колаборанти, ви вже зібрали речі? Ми виїжджаємо на полювання!». «Нікого не забудемо і не пропустимо. Знаємо кожного та кожну».

Згадають усе, надто в селах, де кожен крок ніколи не вислизав з-під пильного сусідського ока. Тих дівчат, котрі вдовольняли орківську хіть за рублі, й тих, хто готував їм їжу, навряд чи судитимуть чи вбиватимуть самосудом. Але й існування в рідному селі для них стане нестерпним: не зможуть ужитися поруч посібники орків і люди, в кого ті орки забрали батька, чоловіка, брата.

І якщо хтось гадає, що це люди просто  так вихлюпують емоції і виявляють жорстокість лише на словах, то помиляється. Українці загалом люди добрі, але їх доброта колись теж закінчується. Згадаймо: у Другу світову, коли Херсонщину звільняли від вермахту, перше, що з’являлося в деокупованих селах, — були шибениці. Куди швиденько прилаштовували особливо ненависних колаборантів, котрі не встигли забратися світ за очі. Сподіваєтеся, цього разу все буде по закону, буде добрий суддя і м’який вирок, шановні сальди, стрємоусови та інші «вірні путінці»? Ну-ну, сподівайтеся. Поки у вас є ще трохи часу.