Війна скалічила тисячі людських доль, залишила багатьох без даху над головою... Ті, кому довелося пережити численні поневіряння, голод, холод і потрясіння, згадують їх зі сльозами на очах, мов страшний сон.
Про це свідчить і розповідь 73-річного колишнього токаря й станочника авіазаводу «Антонов» та Національного інституту електромеханічних приладів Анатолія Кононенка та його 71-річної дружини, колишньої медсестри столичного пологового будинку № 2 Алевтини Григорівни (на знімку), котрих нині прихистили у своїй домівці Анатолій і Ніна Панченки з Малина.
— Як ви дізналися, що розпочалася війна?
— Наш Варівськ, де мешкають приблизно 400 осіб, розташований на межі Житомирської та Київської областей, за 30 кілометрів від Малина й Іванкова. 24 лютого о 4.30 ранку ми з дружиною прокинулися від страшних вибухів і зрозуміли, що почалася війна... Коли вийшли на вулицю та побачили літаки й ракети, заграву на небі, стало моторошно. Вже з наступного дня в селі почалися перебої зі світлом і мобільним зв’язком. Ми намагалися якось знаходити місця, звідки можна було зателефонувати доньці, котра з онуками живе в столиці. 26 лютого ворог нам узагалі відрізав зв’язок, пошкодивши в селі обидві телефонні вежі.
Потім російська техніка і війська зайняли Олізарівку, що розташована за три кілометри від Варівська. Були там і кадирівці... Лавина вертольотів, танків, техніки ворога посунула в напрямку Тетерева, Кухарів та Іванкова. Йшли вони через Крисятичі, що поруч з Овручем, через Жовтневе, Білокоровичі, Прип’ять і до Термахівки. Чужинці почали нахабно грабувати місцеві магазини, виносячи звідти все, що потрапляло їм під руку. А жителям Олізарівки взагалі не дозволяли виходити з будинків на вулицю, а щоб люди не втекли — замінували міст. Якось увечері влаштували стрільбу по будинках селян. Було дуже страшно...
Люди змінили нормальне життя на перебування в холодних підвалах і льохах. Об’єднувались і сиділи там групами з родичами й сусідами. Мертвих наших людей на вулицях росіяни не дозволяли поховати, а фотографували й говорили нам, що їх вбили наші солдати... Забороняли людям навіть палити груби, за цим щодня стежили їхні дрони, що моніторили ситуацію в селах.
Ми мали балон газу в літній кухні, то крадькома вибігали підігріти воду чи їжу — й швиденько назад у погріб, поки не почали бомбити. Світло взагалі не вмикали. Щодня ворог завдавав серйозних ударів по селу з артилерії і літаків. А з боку Білорусі летіли ракети, руйнуючи наші будинки.
Полегшення відчули, коли у Варівськ зайшли військовослужбовці ЗСУ, щоб викурити російську нечисть. Бої точилися тоді щодня. Майже через місяць після початку пекла у нас з’явилася надія на порятунок. Бо коли в повітрі розривались снаряди й свистіли «Гради», ми просили одного — щоб у разі прильоту смерть настала миттєво... Про те, що ми живі, доньці повідомляли наші солдати, бо ми не мали змоги навіть підзарядити мобільні телефони. Вони записували номери й передавали, що в нас усе добре...
— А як дісталися до Малина?
— У нашому підвалі переховувались від ворога ми не одні. Були там і сусіди, а пізніше наші військові привезли ще трьох маленьких діток з Олізарівки й вагітну жінку... Температура там, звісно, була невисока, ми — літні люди, мали й так цілий букет хронічних захворювань, а тут ще й запалення легенів підхопили, застуду, загострилися проблеми з ногами...
Після серйозних боїв нам повідомили, що, можливо, нас незабаром вивезуть із села. Але потрібно було чекати на слушний момент, бо періодично ворог обстрілював і Варівськ, і Олізарівку.
Десь приблизно 5—6 березня всі, хто мав власний транспорт, почали тікати з села у бік Малина. Залишались переважно одинокі й літні люди. Траса була непридатна для поїздок і замінована, то односельці змушені були долати значну частину шляху навколишніми лісами... Нас і надалі підтримували наші солдати, ділились їжею, кашею, галетами, гарячою водою.
Виручали мешканців села власні запаси — хто що мав: консервація, крупи, картопля... Усі були дуже налякані. Боялися будь-якого звуку, постійно дивилися на небо — чи не летить чергова порція «подарунків» від рашистів... Селяни, хто зумів виїхати, залишали корів, свиней. Уся ця живність бігала зруйнованим селом...
Орієнтиром на те, що відбувається в селі, у нас був синьо-жовтий прапор. Він висів увесь час на школі, а з будинку сільради його зірвало, коли це приміщення розбомбили...
Якось уранці наші солдати повідомили, що можуть упродовж 40 хвилин вивезти частину наших «постояльців» — трьох дітей віком від 2 до 7 років, вагітну жінку й двох бабусь. А через певний час і нас з дружиною наші військові теж вивезли з села у бік Малина. Коли ми побачили, що в Малині на вулицях люди спокійно ходять, п’ють каву, спілкуються, нам аж відлягло від душі.
Нас усіх привезли до місцевої лікарні, де нас оглянули лікарі. Запитали, чи маємо в Малині знайомих або рідних людей. Так ми потрапили в будинок до Анатолія і Ніни Панченків. Це справжні наші рятівники. Вони нас підлікували, поставили, як то кажуть, на ноги. Ми їм безмежно вдячні й будемо просити Бога, щоб війна якнайшвидше закінчилась і ми всі разом відсвяткували нашу Перемогу. Потихеньку починаємо відвикати від пострілів, вибухів, автоматних черг... Уже не вибігаємо на вулицю, коли чуємо, що летить літак. Перестали плакати, нервуватися, трішки заспокоїлись...
— Хоч як дивно, а наш будинок вистояв. Головне, що вціліли стіни, але пошкоджено дах. Я вже їздив туди двічі, щоб дещо власними силами полагодити, подивитися, що там і до чого, — каже пан Анатолій. — Село стоїть пусткою, нагадує суцільну руїну, але люди потрошку починають повертатися до своїх домівок, хоч і виїжджали у безпечні місця.
Щиро дякуємо всім, хто допоміг нам у важку хвилину. Дякуємо прекрасній дружній родині Панченків, котрі запропонували нам тимчасовий прихисток, допомагають забути про всі жахіття, що довелося нам на старості років побачити й почути. Бажаємо всім миру! Нехай нарешті скінчиться ця клята війна й усі мужні українські хлопці та дівчата, які обороняють нас, повернуться до своїх рідних і близьких.
Житомирська область.
Фото автора.
