Проте вже протягом шести з половиною років наша відважна захисниця — кадровий боєць ЗСУ, а нині боронить Україну на південному фронті...

Ольга родом з Онуфріївки. Після закінчення школи пішла працювати в районну лікарню молодшою медсестрою, бо було бажання стати медиком. Та, мабуть, у вищих сил на кожного з нас свої плани.

Спочатку дівчина здобула професійно-технічну освіту, опанувавши спеціальність швачки. Потім працювати довелося на різних ділянках роботи, спочатку в СТОВ «Родіна», пізніше — на Павлиському елеваторі. А коли в 2014 році в Україну прийшли російські окупанти, у свідомості жінки дедалі частіше почало з’являтися відчуття, що країна змінилася, опинилася на межі виживання, що їй самій теж потрібно щось змінювати у своєму житті.

«Я вирішила підписати контракт для проходження військової служби в ЗСУ, — розповіла Ольга. — Знала, що це пов’язано з небезпекою для життя, багато хто мене відмовляв. Але це рішення було свідомим. Тому я йшла тією дорогою, яку сама обрала...».

Після підписання контракту новобранця Ольгу Васюніну направили в навчальний центр у Полтаву. «Було нелегко, — зізнається жінка. — У свої 42 роки я відпрацьовувала завдання бойової підготовки нарівні з молодими, жодних поблажок». У центрі вона здобула військову спеціальність зв’язківця і через два місяці була зарахована до складу 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Новий 2017 рік Ольга зустріла разом зі своїми побратимами на передовій під Пісками. Її військові дороги пролягали Донеччиною. Кожен день, проведений на Донбасі, був випробуванням — і військовим, і психологічним, і побутовим...

Прийшовши з мирного життя, не кожна людина може всі їх витримати. Але Ольга Олександрівна міцно трималася. Її жіночність, милу усмішку могли враз змінити сміливість та неймовірна зосередженість при виконанні бойових завдань.

...24 лютого 2022 року повинен був стати останнім днем дії її контракту. Вже 25 лютого вона мала прямувати додому, в Павлиш, до дітей та онуків, до своїх улюблених троянд, якими засадила все подвір’я...

Звісно, найбільше душа тягнулася до онуків. Ольга Олександрівна має їх четверо — Івана, Кіріла, Мілану та Софійку.

До речі, у 2019 році бабуся отримала подвійний радісний сюрприз — 30 січня побачили світ одразу двоє її внучат: щасливе поповнення сталося в доньки Карини та в родині сина Олега. Діти, онуки — це ті крила, які дають Ользі Олександрівні стимул бути вище за труднощі життя і військові будні. А естетичною віддушиною для жінки є квіти. Навіть там, де війна показувала своє жорстоке обличчя, вона могла розгледіти красу серед руїн. Коли бачила якусь клумбу, зарослу бур’янами, виривала їх, шукала, чим спушити ґрунт, а потім милувалася красою врятованих квітів.

Через повномасштабне вторгнення росії в Україну продовжився і військовий шлях Ольги Васюніної. Війна застала її в Новоохтирці.

«Ще 22 лютого ми вже бачили, що окупанти розпочинають артпідготовку, — згадує Ольга Олександрівна. — Ну, а 24-го почалося...».

Обстріли з «Градів» були такої потужності, що й нині жінка від будь-якого різкого шуму здригається. «Коли ми виходили з оточення з Новоохтирки, думали, що не виживемо, все навколо вибухало і палало, і невідомо було, з якого боку прилетить. Жахливими були нальоти авіації. Я вже подумки прощалася з дітьми, з рідними, — розказує Ольга. — Але якимось дивом, дякувати Богу, вийшли».

Далі був відступ до Лисичанська. 8 березня Ольга втратила першого побратима, а 30-го в Лисичанськ прилетіла російська ракета «Точка-У», і загиблих та поранених стало дуже багато...

Протягом двох місяців підрозділ, у якому воювала Ольга, тримався у Лисичанську. «Жили в підвалах, там само готували їжу, надавали медичну допомогу», — ділиться пережитим військова.

Саме там вона відчула себе в ролі майже повноцінного медика, бо доводилося і джгути пораненим накладати, і перев’язки робити...

Жінка розповідає, що в ті перші дні, тижні повномасштабної війни сну взагалі не було, доводилося пити валер’янку, щоб хоч трохи відключитися від страшної реальності та відпочити.

«Дуже шкода було цивільних, — зазначає Ольга. — Допомагали їм чим могли. У Лисичанську, наприклад, мішками роздавали їм крупи, ділилися іншими продуктами. Особливо з тими сім’ями, у яких були діти. Звісно ж, там дуже хочеться чогось домашнього. Тих же пиріжків. Тому волонтерська допомога домашніми смаколиками сприймається з радістю. Особливо з провізією волонтери виручали в перші дні війни, коли ми відступали. Але згодом постачання налагодилося, тож нині є все необхідне і в достатній кількості».

Коли підрозділ перекинули на Чернігівщину, Ольга Васюніна зустріла там земляка й однокласника Геннадія Удовицького. Той пригостив її харчами з дому... А його загибель стала для жінки черговим шоком. «Із втратами не можна змиритися чи звикнути до них. Усе це осідає на серці», — каже військова.

А ще вона вражена надзвичайною жорстокістю російських терористів: «Нинішня війна — це не АТО/ООС, росіяни прийшли нищити все на своєму шляху, не лише військового противника, а й цивільних, руйнують вщент міста і села. Боляче бачити населені пункти, в яких донедавна вирувало життя, а нині цілі міста перетворилися навіть не на руїни, а на купи дрібного щебеню з поодинокими вкрапленнями цегли та будматеріалів. Росіяни справді жорстокіші та безжальніші за гітлерівських нацистів у роки Другої світової війни».

Та ніякими своїми найогиднішими терористичними діями рашистські вояки не зломлять дух українських захисників, переконана Ольга Васюніна і підкреслює неабиякий внесок в успіх українських військових з визволення окупованих територій місцевих жителів-патріотів, партизанів. Хоч і зрадників вистачає. Та їхня доля визначена...

Ще донедавна Україні лише співчували, бо не вірили, що вона почне відбивати напад «другої армії світу». Нині ж українцями, їхньою стійкістю, сміливістю та любов’ю до рідної землі захоплюється світ. А захисники та захисниці нашої держави стали героями своєї землі. І Ольга Васюніна — одна з них!

Кіровоградська область.

Фото  надано автором.