Один з них — офіцер медслужби Віталій. Як розповіли у службі зв’язків з громадськістю бригади, професію лікаря він обрав давно. І хоча медиків у родині не було — перед очима стояв приклад батьків шкільних друзів.
«Майже щодня приходили з хлопцями у лікарню, спостерігали за роботою лікарів. Тоді і зрозумів, що це моє покликання», — згадує Віталій.
Військову кафедру він закінчив під час навчання у полтавському медичному виші, а вже потім, у військовій медичній академії, здобув професію хірурга.
...У Січеславській бригаді, у складі якої чоловік зустрів війну, дуже гаряче було вже з перших днів повномасштабного вторгнення окупантів.
«Протягом восьми років ворог постійно обстрілював передмістя Авдіївки. Нам і тоді доводилося стикатися з пораненими. Але від початку вторгнення роботи у нас стало в рази більше. Коли евакуаційні автомобілі почали приїздити по декілька разів на добу, наша команда майже не відпочивала, постійно були напоготові, адже кожна секунда важлива», — розповідає офіцер.
У деякі дні доводилося водночас приймати не один десяток поранених. І тоді найскладнішим було точно визначити, кому першому потрібно надати допомогу, хто потребує негайних стабілізаційних дій, а хто має час. А коли не було шансів довезти постраждалого до медичного закладу, команда медичної роти проводила хірургічні операції одразу після евакуації.
«Весь персонал медичної роти працює, як годинниковий механізм, дії відточені, кожен знає, що йому потрібно робити. Розуміємо одне одного навіть мовчки», — каже Віталій.
Через дбайливі руки військових медиків пройшли сотні пацієнтів, на рахунку — сотні врятованих життів. І найбільшим своїм щастям вони вважають, коли рація мовчить, евакуаційні автівки стоять у визначеному місці і всі наші захисники — здорові та неушкоджені.
Дніпро.
Фото 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.
