Півроку сім’я Володимира вірила, що він живий. Його шукали. Та опізнали вже за збігом ДНК. Виявилося, що чоловік загинув на початку квітня. Його перепоховали в рідному селі на Миколаївщині. Про те, яким був боєць за життя, розповіли рідні Володимира.

У селі на Первомайщині, в якому народився Володимир, його тіло зустріли живим коридором сотні людей. Капелан передав родині воїна Державний прапор України, прапор полку «Азов» та головний убір чоловіка.

«Ми не хотіли, щоб він був військовим, але він дуже цього бажав. Хотів знайти своє місце у житті, стати військовим. А коли пішов у «Азов», взагалі захопився військовою справою. Був звичайним хлопчиком, а став справжнім чоловіком», — розповіла мати Володимира Крижанівського Тамара.

У лютому 2022 року Володимир був у відпустці, з якої його достроково викликали на службу. Був переконаний, що ворога поборють швидко. «Він розповідав, що вони там підбили три танки, взяли шість полонених. «Ми, ми» — він завжди так писав, узагалі був дуже скромним, ніколи не казав «я», лише — «ми з побратимами». Писав, що ворог деморалізований, він відступає, що його тут розгромили. Але зник зв’язок, ми знали, що Маріуполь потрапив у повне оточення», — розповіла сестра бійця Олена.

Протягом березня Володимир Крижанівський зв’язувався із рідними лише чотири рази. Розмови були дуже короткі. «Мало розповідав про війну, казав: «Мамо, я приїду, я вам усе розкажу». Не міг він розказати, зв’язку практично не було», — зазначила мати Тамара.

Востаннє рідні почули Володимира 24 березня. Коли він перестав виходити на зв’язок, сестра почала шукати його через побратимів. Згодом заступник командира повідомив про те, що чоловік зник безвісти. «Потім уже вдалось з’ясувати, що це сталося на околицях Маріуполя. На початку квітня вони були на позиції і туди зайшли рашисти. На позиції було троє — мій брат, йому 26 років, побратим з «Азова» 22 років і 20-річний нацгвардієць», — сповістила Олена.

Рідні шукали Володимира всіма можливими способами та вірили, що він живий. «Може, думали, полонили, але зараз розуміємо, що мій брат на це не пішов би, він усвідомлював, що полон гірше за смерть, — сказала Олена. — По татуюваннях родичі опізнали загиблого побратима Володимира. Коли дізнались про це, звернулись до відповідної інстанції про проведення експертизи. Дали таку відповідь, що є збіг ДНК, мій брат був похований теж у Дніпрі, на Краснопільському кладовищі, як тимчасово невідомий захисник України. І лише тепер ми оформили всі документи, щоб змогли його перепоховати тут, вдома».

Володимир Крижанівський був бійцем окремого загону спеціального призначення «Азов», про що мріяв, коли проходив службу в лавах Національної гвардії. Він одразу ж висловив бажання потрапити саме до «Азову», бо захоплювався їхньою військовою підготовкою, силою духу. Володимир був справжнім патріотом, захоплювався історичною літературою, козацьким минулим.

У те, що Володимир загинув, родина не хоче вірити. «Я досі чекаю його живим додому. Дивлюсь на його світлини і гадаю, що він повернеться з Перемогою», — каже Олена.

Володимир залишиться живим для своїх рідних, для побратимів та земляків. Адже «Герої не вмирають», а пам’ять про них буде жити.

Миколаївська область.

Фото з архіву родини Крижанівських.