Учні ліцею, які здобувають професію «Кухар, кондитер», долучились до волонтерського руху і щоденно допомагають випікати смаколики  захисникам України.

Через те, що війна з московитськими варварами в смердючих онучах, даруйте, — в «портянках і портках», триває давно, так само довго триває боротьба за нашу перемогу українських волонтерів. Ці люди вкладають душу, сили і засоби у звитягу України над ненависним ворогом...

Пекти — як стріляти

У день, коли директор Піщанобрідського професійного аграрного ліцею Тетяна Ліщенюк (на знімку) вкотре завітала до Кропивницького, йшов дощ, і доволі рясний. Але поїздка була неминучою, адже вона приїхала в обласний центр, щоб максимально швидко передати чергову партію ще гарячої випічки (пиріжки, печиво, вертути тощо) через гуманітарний конвой хлопцям та дівчатам на передовій — нагодувати героїв, завдяки яким ми тут, ми живі й сповнені надії на те, що будемо живі завтра, післязавтра і ще довго. А поверталась вона додому, в Піщаний Брід, через супермаркет «Велмарт», де традиційно закупила на кілька тисяч каву, чай, корицю, ваніль... Бо завтра буде новий день, і почнеться він дуже рано. А вже о десятій на весь Піщаний Брід пахнутимуть свіжою здобою дві-три тисячі різних смаколиків, що вкотре пакуватимуться в дорогу.

«Після кількох місяців роботи бойовий настрій в моєму колективі не згас — цього точно не сталося. У мене, ще раз кажу, мабуть, найпатріотичніший педагогічний колектив в Україні! Я їх усіх люблю, як рідних, — пояснює Тетяна Ліщенюк, звідки, образно кажучи, «береться в цій печі вогонь» і хто його підтримує невтомно. — На кухні й біля неї ми працюємо в дві зміни.

Дванадцять працівників — викладачі, технічний персонал ліцею — чергують два тижні, а потім передають естафету наступним дванадцятьом колегам. Випікаємо й пакуємо по півтори тисячі виробів за добу, часом робимо подвійну норму. Це добровільне зобов’язання — годувати наших воїнів домашньою випічкою — ліцей взяв на себе ще в 2014 році, а з 24 лютого ми поставили цю справу на конвеєр...»

Раніше думалося, що ця професія — покликання, місія винятково мирних, спокійних людей. Що, перейшовши від вчителя до студента, ці навички допоможуть вчорашнім учням нагодувати, наприклад, хліборобів у жнива або відпочивальників на березі моря, або веселу родину у ресторані чи весільних гостей... Достеменно так воно і було б. Якби в ту ж Кирилівку, на Арабатку, в Залізний Порт, де студенти ліцею раніше проходили практику в закладах громадського харчування, не прийшли росіяни, не відкраяли нахабно наш берег і наше літо... Тепер у кулінарів — вчителів і студентів — є тільки один спосіб повернути свою мирну кухню і своїх безтурботних клієнтів — пекти та смажити ще більше, пекти, як стріляти, смажити, як бити у п’яну московську пику. Пекти і смажити, щоб захисники і захисниці почувалися дужими, ще більш упевненими у собі, а вічно голодні зарванці-рашисти були проти них безсилі.

Облік потрібен

Для порядку, для звіту, зрештою для відчуття, що у всьому на фронті буде достаток — у буржуйках, свічках, броніках, автомобілях, вертутах, калоріях, хаймарсах і, звичайно ж, у градусах ненависті до ворогів... Але важливо і дякувати всім, хто нині ділить власне добро (котре за інших обставин могло б перетекти у власну кишеню) на колектив (на окоп, підрозділ, армію, на всю країну). Тож, говорячи про благодійну діяльність Піщанобрідського ліцею, доречно буде згадати фермера Ніну Селецьку з Добровеличківки, котра з першого дня існування підтримує «пиріжковий проект» борошном з особистих фермерських засіків. А його, щоб випекти оті вже згадані тисячі смаколиків, потрібно щодня, не багато не мало — від 50 до 100 кілограмів.

Тож маємо дякувати підприємницькій і патріотичній вдачі Ніни Селецької, а заразом і її земляків із Добровеличківки, які, везучи на фронт буржуйки, розгрузки, шкарпетки, труси, консервацію тощо, телефонують колегам — мовляв, давайте і свої пиріжки...

Якщо жіночка у вишиванці, не заважайте!

Найбільшим постачальником тари для здоби з Піщаного Броду є супермаркет «Велмарт». Тут можна спостерігати, як Тетяна Ліщенюк власноруч вантажить ящики (котрі після доставки товару гіркою скидають біля входу в магазин) в автомобіль. Якось техпрацівниця, не знаючи всіх підстав такої поведінки, побігла скаржитися до керівництва. Та там лише махнули рукою, почувши, що ящики носить усе та ж жіночка у вишиванці, котра щодня закупляє у них на тисячі гривень приправ.

Згадайте добрим словом...

«Буває й інша підмога, — Тетяна Ліщенюк згадує добрими словами Аллу Стоян, яка, зазирнувши у прозорі фінансові звіти ліцею, візьме та й кине кілька тисяч — на яйця, що дорожчають щодня, без них не буває справжнього тіста, на олію, какао чи що там ще...»

У сусідній Помічній завжди «на телефоні» і готовий завести двигун Денис Карпов. Поки його рідний брат на передовій, цей чоловік робить тут свою реально помічну і важливу справу. Наприклад — підвозить ліцею то олію, то консервацію, то коробки чи ящики для пакування посилок. Допомагають з упаковкою і волонтери з Новоукраїнки Віктор Очеретній та Костянтин Балута.

«Хочу згадати добрим словом і волонтерку з Кропивницького Наталю Сумську, яка допомагає найнеобхіднішим, переважно — грошима, потреба в яких зростає з кожним подорожчанням наших основних інгредієнтів. Яйця, приміром, коштували влітку по 20 гривень за десяток. Нині ж ціна зросла до 50 гривень, тоді як нам треба їх 360—400 штук на тиждень! Водночас немає проблем із начинкою. Жителі села несуть яблука, груші... Дівчата приносять на вертути напакований удома на зиму кріп, — не перестає дякувати та згадувати все нових і нових помічників Тетяна Леонтіївна. — Масштаби виробництва у нас нині такі, що ми змушені були зібратися по тисячі гривень і купити велику духовку. Адже вертути — це для сили воїнів, справжня козацька їжа. А для походу — печиво за рецептом моєї покійної свекрухи, яке не черствіє по 15 днів, при цьому — розсипчасте. А ще є кекси з родзинками, з кавою, які хлопцям дуже подобаються. Вони їх називають по-модному — мафінами. Якось зателефонував один і, жартуючи, каже: «Я виміняв у друга сім мафінів за одну вертуту...»

Чмоні, валіть додому!

...Тетяна Ліщенюк тримає постійний міцний зв’язок і з колегами-волонтерами, і з передовою, куди щодня прямує смачна, заряджена любов’ю до захисників випічка з Піщаного Броду. Там з першого дня війни служить і її онук Сергій. Туди нещодавно попрямував із вірою в справедливу справу старший майстер ліцею Ярослав Демченко...

«Ми переможемо! Тому що Бог не допустить торжества москви — це по-перше. І тому що ми — розумні — це по-друге», — ділиться своїми лаконічними висновками-спостереженнями керівниця ліцею. — Я серйозно зараз кажу: ми переможемо, тому що ми розумніші, інтелектуальніші. Ми — не слухняні раби з відключеними або відбитими мізками. Всі, кого я знаю із наших воїнів, — чуйні, шляхетні, розвинені серцем і розумом люди. Цвіт нації не може програти отим... чмоням. Я вірю усім нашим армійцям — від Валерія Залужного до Ярослава Демченка та мого талановитого і принципового онука! І ви вірте. Перемога буде за нами!»

Кіровоградська область.

Фото з архіву ліцею.