Волонтери створюють «покров» для воїнів. Щодня. Допізна. Без вихідних. Плетуть сітки так професійно, що схована під плямистим камуфляжем техніка для ворожої розвідки скидається на рельєф.
Замість цілі окупанти бачать з неба гілки, пагорби, рослини… А отже, люди в тилу роблять диво: затуляють очі ворогу.

Починали вісім років тому

Загальне розуміння того, як плетуться сітки, у корсунців було ще з 2014 року. Тоді Людмила Бояринова з донькою Іриною організували процес плетіння у приміщенні залізничного вокзалу.

Людей, щоправда, долучалося небагато і великих обертів процес не набирав. Незадовго до  тотальної навали рашистської нечисті, 20 лютого 2022 року, пані Людмила знову провернула ключ у дверях приміщення, де зберігався дерев’яний верстат для плетіння. Разом із молодшою Іриною та старшою дочкою Олею Криволап вони готувалися до поновлення волонтерської місії — відчували, що насувається страшніше, ніж було  вісім років тому.

Потреба у сітках була гострою, надійшло перше прохання-замовлення від корсунської захисниці Світлани Хижняк. Ворожі війська вже брязкали зброєю під українськими кордонами.

23 лютого ввечері дівчата натягнули на верстат сітку, яка в них залишилася з 2014 року. 24 лютого мав прийти поштою рулон спанбонду — агроволокна, яке ідеально підходить для плетіння маскувальних сіток. Запрацював і спільнокошт: корсунці стали жваво скидатися на матеріал. Але…

З першими світанковими вибухами в Києві життя країни паралізувало. На заправках — кілометрові черги. Не працювало жодне поштове відділення, банкомати спорожніли, а такий необхідний спанбонд застряг десь у терміналі в Черкасах…    

Сітками ділилися навіть браконьєри…

Та наші люди — неймовірні, і винахідливості їм не позичати. На перший же заклик волонтерів вони стали нести з дому все, з чого тільки можна зробити сітку: тканини, простирадла, одяг потрібних кольорів. Потім підключилася швейна фабрика і надавала обрізки, професійні ножиці, а згодом взагалі зробила колосальний внесок у процес: забезпечила автоматичну порізку смужок, на яку раніше, у ручному режимі, витрачалося дуже багато часу.

Перенісши осередок плетіння з вокзалу в інше місце, організатори продовжили «полювання» на сіткову основу, яка натягується на станок: як і все решта, придбати на той момент її було неможливо. У хід йшли рибальські, огіркові сітки, які дівчата буквально вимолювали у всіх, в кого такі були. Хоч як смішно, але ділилися сітками навіть браконьєри, в пориві чистих емоцій забувши про свій «промисел».

Не без руки підтримки небайдужих людей вдалося розблокувати спанбонд у терміналі, привезти його з Черкас до Корсуня і почати велику справу з маленьких кроків. Кожен із координаторів мав свій обов’язок. Ірина та Ольга запускали процес і опікувались ним загалом, Тетяна Колісник підхоплювала та дбала про налагодження діяльності майстерень у селах, а Галина Добровольська взяла на себе роботу з постачальниками й доставкою. У блокноті Ольги ретельно розписано, на які потреби пішла кожна копійка від благодійників і куди саме поїхала готова сіточка.

«На старті ми й гадки не мали, що плетіння сіток за півроку набуде, можна сказати, промислових масштабів», — зізнається Ольга Криволап і наголошує, що кожна людина, залучена в цей непростий процес, варта найтепліших слів подяки.

— Коли визволили Бучу та Ірпінь, журналістка Галина Добровольська вийшла на ірпінського постачальника спанбонду, — веде далі Оля. —  Ми вирішили підтримати Ірпінь. Тим паче матеріал там був навіть дешевшим, ніж на Львівщині, де замовляли його раніше. Не раз викупляли замовлений матеріал за підтримки очільника громади Віталія Мацюка. Також за сприяння міської ради за волонтерами закріплені локації, де вони працюють. Дуже багато допомагають друзі, однокласники, знайомі та навіть благодійники, яких ми не знаємо особисто, але які   довірились корсунцям. Люди вкладаються різними сумами, працею, власною енергією і турботою.

Є й особливі ініціативи, як от книжкова лотерея на підтримку ЗСУ від амбасадорки читання, корсунки Аліни Отземко. Лише за першу акцію вона зібрала майже 18 тисяч гривень, за які волонтери придбали чимало спанбонду. Подальші лотереї від Аліни також збирали значні суми. Лотами інших лотерей стали  картини від Наталії Загорної, прапори від Віталія Мещерякова, патріотичні браслети…

Плести сітку?

Вам це до снаги!

Важлива інформація для всіх, хто ніколи не плів сітку, але хоче спробувати: вам ця справа до снаги! Долучайтеся до будь-якої з локацій, і вам будуть раді.

Та й взагалі волонтерська справа — це не професія і не хобі. Насамперед це об’єднання довкола справи дуже різних людей, яким не байдуже. Ірина Бояринова — менеджер за фахом, Ольга Криволап — спеціаліст у галузі здорового харчування, Людмила Бояринова — мама з великої літери: вона допомагає доньці Ользі глядіти її чотирьох чудових діток, усвідомлюючи вагу волонтерської ноші. «Без розуміння наших сімей ми навряд чи впоралися б», — зі щемом у голосі зізнається Оля. Щодня на своєму місці талановита акторка, вокалістка і водночас людина праці Тетяна Колісник. Знаходить час для волонтерства у своєму щільному графіку журналістка Галина Добровольська. Учителі, медики, юристи, будівельники, охоронці, фрілансери, пенсіонери — тут усі на одній хвилі, у волонтерському русі, який назвали «Мережимо Перемогу».    До Дня Незалежності міська рада нагородила найнаполегливіших Ольгу Кияницю, Лідію Коберник, Анастасію Тимошенко, Галину Шкляренко, Людмилу Шевченко, Віту Недельнюк почесними грамотами.

Попри короткі терміни, волонтери виконують усі замовлення військових. Іноді скручують готові сітки серед ночі. Долучають до цього процесу своїх дітей. За це військові дякують особливо тепло — нещодавно відправили помічникам прапор зі своїми підписами й побажаннями.

— Коли бійці подарували малечі синьо-жовтий стяг, дітки його пригортали і цілували, — пригадують Ольга й Ірина. — «Це для нас?!» — вражено перепитували, тішилися й дякували зі сльозами на очах…

* * *

Нині, коли майстри й майстрині на Корсунщині виплітають кілометри сіток, дівчата-організаторки зі смутком і гордістю озираються в ті часи, коли повномасштабна війна, нестача можливостей, матеріалів, сил буквально звалювали з ніг. Але вдалося вистояти, хоч і не без болю.

— Не можу забути, як Роман Боровик — господар садиби «Курінь Чорних запорожців» — привіз нам велетенських розмірів український прапор і попросив пошити з нього жовті пов’язки для тероборонівців, — розповідають сестри. — Тканини не було ніде, а пов'язки були вкрай потрібні. Довелося різати синьо-жовте полотно… Не передати словами, як це було важко. Ріжеш, а очі сповнюються сліз…

Коли колір пов’язок у тероборонцівців змінився на синій, застосували і синю смугу стягу. Але частинку прапора все одно залишили. Невеличку, та цільну, синьо-жовту. «Після перемоги дошиєте, клаптик за клаптиком, і буде новий великий прапор — прапор Перемоги», — казав дівчатам, заспокоюючи, Роман Боровик.

І він, поза сумнівом, мав рацію. Бо є речі нематеріальні, як Віра, Надія, Любов, Боротьба і… Перемога. І її щодня наближають ті, хто готовий чимось жертвувати. Наближають її і тут, в осередках плетіння маскувальних сіток.   

«Кожна наша локація має свій характер, свою ауру й атмосферу», — кажуть волонтери. Десь робочий ритм збалансовують трав’яними чаями, десь підбадьорюють кавою. Десь вмикають музику, а десь слухають тишу. Та в душі у кожного з добровільних помічників ЗСУ панує непереборне прагнення — заховати від ворожого ока тих, завдяки кому Україна дотепер жива, вільна, непереможна. Створити «покров» для воїнів. Як Покрову Божої Матері. Як щит. Як молитву, зіткану сотнями турботливих рук — з любов’ю та твердою вірою у повне очищення нашої землі від рашистської нечисті, ворожої скверни.

Фото надано автором.