Ця дата «напівкругла», а втім, генерала Григоренка варто згадувати поза будь-якими датами, особливо тепер, коли у нас триває війна.

Він народився 1907 року в селі Борисівка Таврійської губернії (нині Приморський район Запорізької області). Селянський син, він належав до покоління, яке за чисту монету сприйняло ідеали свободи, рівності, братства й справедливості, що ними спекулювали більшовики. В масі своїй Григоренкове покоління скоро усвідомило цю спекулятивність і пристосувалося до неї.

А Григоренко — ні. Для нього ідеали залишилися ідеалами, а не імітацією.

Він був першим комсомольцем у своєму селі, а вже 20-літнім вступив до компартії. Це відкривало певні перспективи. 1934 року Григоренко закінчив московську воєнно-інженерну академію.

Початок офіцерської кар’єри — саперний батальйон, що висаджував у повітря церкви в Білорусі. Далі потрапив на Далекий Схід, отримав бойове хрещення на Халхін-Голі, де був поранений. Командувач Далекосхідного округу генерал Апанасенко дав Григоренкові цікаву характеристику: «Сам дисциплинирован, смел, но к подчиненным мало требователен». У роки Другої світової війни він мав від начальства схожу атестацію: «Мягкотел и нетребователен. На командные должности по складу характера не годится. Лучше использовать на штабной работе». Так і зробили — до кінця війни Григоренко служив начальником штабу дивізії, потім армії.

Що за цим стояло? Що означала ота «м’якотілість і невимогливість до підлеглих»? І при цьому — особиста хоробрість? Очевидно, він справді від природи не вмів командувати людьми — натомість усе брав на себе. Інакше кажучи, вмів жертвувати собою, а не іншими. Його «м’якотілість» докорінно відрізнялася від «твердості», скажімо, маршала Жукова, який холоднокровно сотнями тисяч посилав солдатів на вірну смерть.

Цікаво, що паралель між Жуковим і Григоренком несподівано ожила аж у ХХІ столітті. Протягом 2016—2021 років у Харкові кілька разів перейменовували проспект Жукова на проспект Григоренка і навпаки (Григоренко мав стосунок до Харкова, він тут навчався на початку тридцятих років).

Григоренко був комуністом-ідеалістом. 1963 року він створив «Спілку боротьби за відродження ленінізму». Звісно, «вірні ленінці» генерала арештували й віддали до психушки. Про дисидентську діяльність Григоренка написано багато, а нині варто звернути увагу на одну важливу рису його вдачі. Щойно генерала випустили з психушки (а перед тим позбавили всіх фронтових нагород і розжалували до рядового), він — будучи вже ніким і нічим — знову негайно взявся за своє. Цього разу виступив на захист кримських татар, які боролися за повернення з депортації на батьківщину. Його оголосили параноїком і знову запроторили до психлікарні (1970—1974). Тим часом саме завдяки йому весь світ дізнався про проблеми кримськотатарського народу.

Отже, «м’якотілість» генерала виявилась насправді здатністю до співпереживання й співчуття до біди інших людей. І в цьому «м’який» Григоренко виявив сталеву твердість і непоступливість.

Він помер від інсульту 1987 року. Похований з офіцерськими почестями на українському цвинтарі під Нью-Йорком. На могильній плиті напис: «Генерал Петро Григоренко», хоча офіційно він залишив цей світ рядовим солдатом.