«Мамо, не плач. Я тебе захистив...»

Катеринопільська громада вшанувала пам’ять 26-річного добровольця, командира відділення Сил спеціальних операцій «Азов Київ» Вадима Дідківського, посмертно нагородженого за відвагу і героїзм орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Вадим Дідківський мав дуже мирну професію. Після закінчення технологічного університету працював у Черкасах програмістом на одному з підприємств. Зловісне 24 лютого перевернуло юнацьке життя. Не вагаючись жодної хвилини, Вадим з друзями-добровольцями вирушив у розташування київського «Азову» захищати столицю.

«Вадим спочатку не мав жодного бойового досвіду, — поділився про побратима командир одного з військових підрозділів ССО «Азов Київ» Дмитро Кухарчук. — Та він мав чисте, мужнє серце і силу духу. Взяв собі позивний «Черкаси». Він любив Україну палкою синівською любов’ю і готовий був щомиті віддати за неї життя...»

Після запеклих березневих сутичок під Києвом підрозділ Вадима Дідківського було передислоковано під Маріуполь.

...У Приазов’ї буяла весна, цвіли абрикоси і вишні. А на захисників Маріуполя цілодобово, безперервно, щохвилинно падали ворожі шквальні смерчі з неба, із землі, з води. Цілий місяць вогненного пекла. Гинули побратими, поранених вже не мали змоги евакуювати у безпечне місце. Учорашнього програміста-добровольця, який у боях здобув гарт і досвід, призначають командиром відділення. Вадим відповідає за молодших і навіть набагато старших за себе бійців. Йде туди, де найнебезпечніше, де, на його думку, тільки він зможе впоратися з бойовим завданням.

Того пекельного квітня 26-річний командир мав лише хвилини, аби зателефонувати кілька разів додому мамі. Й щоразу, чуючи рідний стривожений голос, відповідав спокійно і твердо: «Матусю, не хвилюйся. У мене все добре. Бережи себе...».

2 травня материнське серце відчуло непоправне. Мати телефонувала синові, добивалася до його друзів, та телефон мовчав. А коли задзвонив, почула те, що у гарячих молитвах просила відвернути від сина. Вадим, прикриваючи побратимів, загинув у бою...

І ось мати відкриває меморіальну дошку своєму синові. На стіні сільської школи, де навчався її Вадим, де минули його найщасливіші дитячі роки. На викарбуваному портреті син у військовій формі. Він стримано усміхається неньці, ніби промовляє: «Не плач. Інакше я не міг. Ти вчила мене бути сміливим. Я захистив тебе і нашу Україну».

Два ровесники, два герої

У селі Водяне Шполянської громади вклонилися пам’яті двох захисників — Віталія Кучерявого та Анатолія Кучерявого, які віддали свої життя за свободу і суверенітет рідної держави в російсько-українській війні.

У загиблих воїнів однакові прізвища, хоч вони не брати, а просто односельці, однолітки. Хлопці давно не бачились, у кожного був свій шлях на війну. І ось тепер зустрілися — у рідній школі.

Обидва спокійні, впевнені, по-доброму усміхаються з меморіальних дощок, ніби радіють зустрічі одне з одним, із земляками.

...Учасник АТО Анатолій Кучерявий з перших днів тотального вторгнення рашистів на нашу землю пішов захищати Вітчизну. Служив старшим солдатом, навідником штурмового взводу батальйону «Айдар». На рахунку знаменитого військового підрозділу і особисто Анатолія Кучерявого, поділилися його побратими, десятки успішно виконаних бойових завдань і рейдів, про результати яких можна буде розповідати лише після перемоги. За особисту хоробрість і військову самовідданість навідника «Айдару» Указом Президента України було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Навесні, у травні, відважному «айдарівцю» дали кілька днів відпустки. Анатолій узяв шлюб з Олею, донеччанкою, котра стала йому вірним другом і коханою. Щасливі наречені задумали справити весілля восени, на Анатолієвій батьківщині, у селі Водяному.

На жаль, мріям молодят не судилося збутися.

4 вересня 2022 року під час запеклого бою з ворогом у районі населеного пункту Кодема на Донеччині Анатолій Кучерявий загинув. Поховали захисника у його рідному селі Водяне Шполянської громади Звенигородського району.

...Батьки Віталія Кучерявого Віктор Петрович та Надія Вікторівна надзвичайно пишалися єдиним сином. Наполегливий і цілеспрямований хлопець здійснив свою мрію: закінчив Національну академію ДПСУ, став військовослужбовцем. У тридцять років уже був підполковником, командував підрозділом прикордонної служби. У відпустку завжди приїжджав додому. Допомагав батькам по господарству, охоче брався за будь-яку роботу. Дуже піклувався про батьків. Жалів маму, все їй повторював, щоб гляділа себе, дбала про здоров’я. «Він був золотою дитиною», — з журбою пригадують односельці.

Повномасштабна війна застала Віталія Кучерявого на посаді начальника відділу ДПСУ «Щастя» Луганського прикордонного загону. Удосвіта 24 лютого прикордонники під командуванням підполковника вступили із загарбниками у перший бій. Жодної паніки чи хаосу серед захисників держрубежу не було. Командир грамотно віддавав накази, вміло керував обороною. Його хлопці попри переважаючі сили рашистів не відступили. Навпаки — їм вдалося знищити чотири ворожі вантажівки з боєприпасами, кілька одиниць бронетехніки і взяти групу окупантів у полон.

Кожен наступний день лютого, здається, тривав як рік. Перші числа березня стали ще пекельнішими. Ординці чорною хмарою хвиля за хвилею сунули на Щастя. Прикордонники на чолі з командиром відбивали атаки ворога. Однак сили були нерівними. Зведеному загону вкрай потрібна була підмога. Але звідки вона могла взятися, коли вся лінія фронту шматувалася рашистською навалою?! Вартові українського кордону продовжували надзусиллями тримати рубежі і давати відсіч нападникам.

10 березня надійшло повідомлення, що Указом Президента України підполковника Віталія Кучерявого за особисту відвагу та відданість військовому обов’язку нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

13 березня о 6-й ранку ворог кинув на прикордонників свіжі сили піхоти. Але й ця навала зупинилася. Обдумано організована командиром оборона не залишила противнику шансів прорватися углиб території. Тоді оскаженілі окупанти викликали на українські позиції шквал артилерійського вогню, підігнали міномети. Під безперервними обстрілами Віталій Кучерявий продовжував керувати боєм. У якийсь момент змінив своє місцеперебування — організував відправку поранених. І в цю трагічну мить поруч з ним вибухнула міна... Останнє, що побачив: його хлопці крізь вогонь біжать до нього. Однак вони вже нічим не могли допомогти командиру. Широко розплющеними очима він дивився у безмежжя неба...

17 квітня 2022 року за здійснення особистих героїчних вчинків, відвагу і самовідданість, виявлені під час виконання завдань з охорони та оборони Державного кордону України полковнику Віталію Кучерявому було присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

«Чому? Чому? Чому посмертно?! — з відчаєм і розпукою не писала, а виливала своє непоправне горе дружина Героя Світлана Кучерява. — Біль розриває душу... Нам дуже важко без тебе...

Не хочу посмертно! Хочу, щоб ти був з нами, виховував свого сина. У нас було так багато мрій. Любимо тебе! Гордимося тобою! Обіцяю виховати нашого сина, гідного громадянина нашої держави, гідного сина свого батька...»

29 серпня 2022 року, у День пам’яті захисників України, які загинули у боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави, Світлана Кучерява разом з сином отримала з рук Президента України нагороду свого чоловіка — орден «Золота Зірка».

Молода вдова не могла втримати сліз. Тільки невелика Кирилкова рука, що міцно стискала мамину долоню, допомогла їй впоратися з переживаннями, що переповнювали зранену душу.

На свято Покрови, у День захисників і захисниць України, Світлана Кучерява приїхала у рідне село чоловіка й поклала білі хризантеми до меморіальної дошки з портретом Віталія. І пригадала: коханий завжди дарував їй букети квітів: пурпурові троянди і білі ромашки, розкішні жоржини і айстри... На свята, дні народження чи просто так, коли повертався з чергувань.

«Тепер я разом із сином приноситиму тобі квіти...» І вже не плачуть очі. Вже немає сліз. Живе тільки надія. Живе віра, що подвиг, здійснений її чоловіком, його мужній, світлий і чистий образ завжди житиме у пам’яті людській. І у великий День Перемоги його ім’я з вдячністю і шаною називатимуть поміж інших імен воїнів-героїв, котрі жертовно поклали свої молоді життя на олтар Української Свободи. У це вірить й син Героя.

Черкаська область.

Фото з відкритих джерел.