Для того, щоб спробувати втекти з-під шквальних обстрілів, потрібні неабияка відвага, стійкість, витривалість і Божий захист. Багато людей просто не доїжджали до безпечних місць — колони автомобілів прицільно розстрілювали рашистські нелюди або вони потрапляли під хаотичні обстріли та бомбардування окупантів.
У Бужанській громаді на Черкащині, як повідала її голова Валентина Стадник, на початку війни була більш як тисяча тимчасово переміщених осіб, переважно — постраждалі від війни жителі Київської області. Нині більшість з них повернулася додому, у визволені міста і села. Натомість тут почали шукати прихисток біженці з Донеччини та Харківщини. Сьогодні майже триста осіб, які прибули в громаду, мають дах над головою, гуманітарну допомогу.
— Війна прийшла і перевернула все наше життя. У нас був гарний будинок у селі на Донеччині, робота. Ворог зруйнував усі наші плани і мрії. Усе стало інакшим. І нині ми шукаємо можливості для початку нового життя — оселилися в селі Кам’яний Брід на Черкащині, — ділиться Валентина Бірген.
Жінка розповіла, що в їхньому селі, підконтрольному ЗСУ, справжнє пекло настало на початку літа. Почастішали ворожі обстріли, снаряди лягали дедалі ближче до їхньої оселі на околиці.
Спочатку вбило двох чоловіків, які мирно розмовляли на вулиці, потім ще одну людину біля магазину. Потім міна чи снаряд вибухнув просто на їхньому подвір’ї. Не лише їх будинок боєприпас розніс вщент. Зруйновано було всю вулицю. Мешканці села почали масово виїжджати.
— Не думала, що все буде настільки страшно й моторошно. Про майно тоді ніхто не думав. Люди брали найнеобхідніше. Сподівалися, що невдовзі ці обстріли затихнуть, як це було раніше, й вони повернуться додому. Але військові з тероборони (я їм готувала їжу в шкільній їдальні) порадили швидше евакуюватися, бо, сказали, війна буде довгою. Ми всією сім’єю з шести осіб, серед яких двоє дітей, вирушили у довгу й небезпечну дорогу. Не знали, чи доїдемо. У будь-який момент могли загинути... Спочатку дісталися Кропивницького, але й там було неспокійно.
Потім поїхали далі на захід, у Чернівці. Пробули там недовго. За маленьку квартирку доводилося платити 400 доларів на місяць, і ми не могли її потягнути. Ось так, через своїх односельців, які знайшли притулок у Кам’яному Броді, й ми опинились у цьому селі. Коли сюди приїхали, то були розгублені та спантеличені. Нас поселили у хату-розвалюху в бур’янах у людський зріст.
Але сільський староста Віктор Гладченко допоміг нам знайти краще житло, повністю умебльоване, з кухонним начинням. Ми щиро вдячні за таку турботу. Швидко перелаштувалися, почали спілкуватися з людьми і зрозуміли, що нічого страшного нема. Провели Інтернет. Діти почали дистанційно навчатися. Поруч з нашим новим домом тече мальовнича річка Гнилий Тікич, ловимо рибу. У лісі з’явилися гриби, збираємо, закручуємо на зиму, — переповіла про пережите і сьогоднішній день жінка.
Дочка Валентини Генріхівни, Світлана Пахуща (на знімку з мамою та своєю донькою Уляною), додає, що якби їх родину по переїзду до Кам’яного Броду не підтримали продуктами та побутовими речами місцеві добрі люди, то довелося б їм неабияк скрутно. Батьки все життя тяжко працювали, але вони ще не досягли пенсійного віку й не отримують жодних виплат. Її чоловік, Олександр, став на військовий облік і поки що займається їх новою оселею. Потрібно готувати будинок до зими, заготовляти дрова, привести до ладу город і подвір’я. Сама Світлана, медсестра, працювала у лікарні Бахмута. За законом вона як внутрішньо переміщена особа має право отримувати дві третини зарплати медпрацівника, однак гроші ці не одержує, хоч подала всі документи.
— Нині тривають запеклі бої за Бахмут, — ділиться емоціями Світлана. — Від новин з дому болить душа... Особливо переживає мама. Я медсестра, на моїх руках помирали у лікарні цивільні й військові. Намагаюсь більше думати про своїх дітей, про батьків, адже я у них єдина підтримка. А мама дуже побивається. Інколи, після страшних звісток з нашого краю, ходимо по дому мовчки, немає сил, не вистачає слів говорити про трагедії, про смерті знайомих нам людей...
І все ж родина живе надією на закінчення страхітливої війни, що позбавила їх рідної домівки, забрала життя багатьох знайомих, земляків. Вони вірять у перемогу ЗСУ над жорстоким ворогом, над нелюдами, котрі спустошили їх місто і сотні інших населених пунктів. Попри руйнування власної оселі мріють повернутися на рідну Донеччину, яку люблять від усієї душі. Щоб відбудувати своє житло, знову закласти фруктовий сад, ростити дітей і квіти. Коли закінчиться війна...
Черкаська область.
Фото надано Світланою Пахущою.
