«У той час була така хвиля патріотизму, що справжні чоловіки просто не могли спостерігати за подіями, які відбувалися у рідній країні, — пригадує Андрій Іванович. — На нашу землю прийшли окупанти — їм потрібно дати належну відсіч».

Тоді А. Лубенця не взяли через те, що не служив у Збройних Силах України. Тож він продовжив свою звичну справу — навчав дітей. Але вже у 2015 році чоловікові вручили повістку просто у школі. Наступного дня він прибув до військкомату, а вже після відповідної підготовки брав участь у антитерористичній операції. Довелося пройти випробування і танками, і «Градами», і першими втратами побратимів...

Там за півтора місяця Андрій отримав неабиякий бойовий досвід. Тим часом вийшов Указ Президента України з вимогою повернути педагогів на роботу в освітні заклади. До того ж у Лубенця помер батько, і він повернувся до мами, яка залишилася сама. На той час він ще не мав власної сім’ї, тож горе поділили навпіл.

Вдруге Андрія Івановича призвали на військову службу одразу після повномасштабного вторгнення росії в Україну в складі оперативного резерву (ОР-1). Військовослужбовці добре знали, що їхня підмога дуже потрібна. 25 лютого всі вже були у своїх частинах. Андрію довелося воювати на спекотному південному напрямку — в Миколаївській та Херсонській областях (на знімку). І хоч Лубенець уже мав досвід участі в бойових діях, та, каже, тоді, в 2015 році, війна була зовсім іншою.

«Ми мали свої захисні позиції, сиділи в окопах і чекали на ворога, — пригадує учасник АТО. — Нині — інша війна. У складі піхоти, до якої належу і я, як і в розвідці, — найбільше втрат, адже завжди перші йдуть в атаку. Якщо у 2015 році бойових втрат майже не було, то у 2022-му я з початку воєнних дій втратив 10 друзів, із котрими служили пліч-о-пліч. Багато хто зник безвісти, і їх уже ніколи не повернуть, на жаль. І хоч наша армія трансформується, війна немилосердна, не всім щастить уціліти.

Воїн знає, що каже, бо й самому довелося побувати в такій м’ясорубці, що його вважали загиблим. 29—30 березня у процесі контрнаступу підрозділ Андрія прийняв нелегкий бій із рашистами. Під час сильного вибуху військовослужбовця викинуло з БМП. При падінні він зламав ногу, а потім потрапив під БТР, який проїхав над ним днищем, завдавши сильного забою грудної клітки. Після цього вибухом йому посікло весь правий бік. Рухатися вже не міг. Андрія вважали загиблим, а він вижив. Під шквальним обстрілом ворога вперто повз до своїх. Їв кінський щавель, збирав росу із трави. Вночі було дуже холодно, то вкривався бронежилетом. Зламану ногу другого дня «рознесло» так, що він практично не міг пересуватися. Але не мав права здаватися, адже вдома чекала вагітна дружина!

«Я молився, адже наді мною постійно лунали вибухи, — пригадує пережите військово-
службовець. — Мінометні бомбардування відбувалися кожні 15—20 хвилин. І я відчував, коли буде недоліт, коли переліт, а коли — поруч. Коли з’явилася можливість — у мене залишався один відсоток зарядки, я зателефонував мамі. Якщо чесно, то я вже з нею прощався, але її рішучі слова: «Повзи, не здавайся!» — додали мені сил.

А мама тим часом пішла у військкомат, де вжили необхідних заходів. Андрія почали шукати, втім, знайшли інших чотирьох поранених бійців. Нашого земляка помітили розвідники сусідньої частини. Наклали на зламану ногу шину, кілька кілометрів під обстрілами несли на плечах. Потім пораненого доставили у Миколаїв.

«Пам’ятаю, що дуже хотів їсти, бо ж чотири доби майже нічого не їв, — пригадує військовослужбовець, — а медсестри між собою говорять про шаурму з картоплею. Кажу: «А можна й мені?».

Вранці мене разом з іншими важкопораненими доставили в одеську лікарню. Я один був серед них стрибучий — на милицях з відносно легким пораненням. Однак згодом мені заборонили рухатися: нога так розпухла, що 12 днів виходив гній, а вже потім зробили операцію».

Після лікування чоловік повернувся у свій бойовий підрозділ... на милицях. «Ви всі «косите», — сказав йому одеський лікар. — З пластинами можна воювати». Тож коли побратими йшли на штурм, Андрій залишався на місці, як він сам каже, мотався в окопах.

На початку жовтня А. Лубенець отримав численні подарунки від своїх учнів, які привітали улюбленого вчителя інформатики з професійним святом, дякували захиснику України за його мужність та героїзм і колеги-педагоги. Писали, що з нетерпінням чекають на його повернення у рідну школу. А напередодні Дня захисників і захисниць України нарешті відбулися теплі зустрічі з колегами, друзями і родиною. Бо ще один, найдорожчий, подарунок отримав від дружини, котра народила йому сина. У зв’язку з радісними сімейними обставинами молодому татусеві дали відпустку, і він приїхав до Знам’янки.

— Чого сьогодні хочете найбільше? — запитую героя-земляка.

— Щоб закінчилася війна нашою перемогою, усі повернулися додому, я — до свого Степанка, якому дуже потрібен батько.

— Які ваші побажання?

— Борімося — поборемо!

Фото надано автором.