Колись, коли знакові реальності перетворяться на міфи, а герої нашого політичного часу стануть тлінню, найдеться український Делакруа, який напише нашу беззубу «революцію на барикадах», і її образ з’явиться на стандартних поштових марках України, а портрети в кабінетах державних чиновників і патріотів України.
Очолила юрбу
Три роки тому, у переддень зими, у віці 71 року померла Параска Василівна Королюк. Почила в Бозі, у власній хаті, у рідному селі, в оточенні дочок і онуків знаменита блаженна помаранчевого Майдану Баба Параска. Смерть, як пишуть у романах, поставила крапку і перетворила життя на долю.
Параска Василівна народилася 1939 року, за два роки до початку війни, на Тернопільщині, у Польщі. Пізніше ці землі стали територією СРСР.
24 роки пропрацювала дояркою на фермі. Хто не знає — це тяжка, повсякденна, не регламентована часом праця.
Її біографи повідомляють, що дванадцять років майбутня знаменитість Майдану «була на заробітках у Казахстані».
Політична біографія Баби Параски почалася в листопаді-грудні 2004 року. Вона, (тут «лакуна», — неясна темна пляма в її історії), незрозуміло, як і за сприяння яких людей малограмотна жінка стала членом PR-команди кандидата в президенти Віктора Ющенка.
Роз’їжджала, зрозуміло що, не на рейсовому автобусі, «не з казенної потреби», містами і селами Західної і Центральної України. Закликала голосувати за людину, у якої «руки не крали». За «надію», яка встигла побувати і главою Нацбанку, і прем’єр-міністром країни, підписала тонни важливих державних паперів, які, однак, життя людей кращим не зробили.
Та не метафори і креативні ідеї, а фанатичний вогонь в очах Баби Параски сіяв таким яскравим полум’ям, що «штаби Ющенка» згадали про неї, коли настала епоха Майдану.
Саме тоді, для трьох доньок і численних онуків мама, бабуся, потім знаменита наша Баба Параска зникла як член родини. Особисті, родинні стосунки, нудне, сіре буття, робота, колишні звички блискавично були витиснуті на задній план.
Напередодні
21 листопада 2004 року відбувся другий тур президентських виборів в Україні, на яких переміг Віктор Янукович. Але сісти в президентське крісло йому не дозволили...
Тоді вперше у світовій історії президентських виборів (український політичний ексклюзив) відбувся третій тур. І в результаті «помаранчевої революції», «вогнедишного майдану» під звуки фанфар, гуркіт литавр і гасла на зразок «після нас хоч потоп», присягу на вірність народу у Верховній Раді склав Віктор Ющенко.
Популярність Королюк цілком конкурувала з «польовими командирами» і офіційними помаранчевими лідерами, популярними всезнайками-політологами, що освоїли, як писав покійний методолог Щедровицький, «ігромову політики».
Політична тварина
«Помаранчева бабка», за якою стояв «помаранчевий народ», привела до влади тих, хто вже вкотре в історії голосно брехав, дуже скоро обіцяючи народу: «Свободу! Рівність! Братерство!». Натовп в черговий раз (де-жав’ю) проклав шлях для національної, як виявилося, компрадорської буржуазії українського штибу.
Саме тоді Баба Параска занедужала на дивну важку і невиліковну хворобу, що спричинила її передчасну смерть. Жінка похилого віку стала «політичною твариною».
Це буквально, як написано. І не треба шукати темне, алегоричне значення у цих двох словах, сказаних видатним філософом античності.
Як, природно, що мураха — тварина мурашниково-стадна, озерна чайка — колоніальна, ведмідь — територіальна, лелека — сімейна, а людина, крім усього іншого, політична тварина.
Коли Арістотель уперше сказав про «політичну тварину», то, звичайно ж, розумів, що ігри за владу, в які грають люди, це пристрасть володіння і насолода пануванням. Уся життєва мотивація цих дивних людей, які займаються політикою, цілком задані його первісним, тваринним минулим.
Якщо вульгаризувати цю ідею, це боротьба за владу, це бійка за жирний шматок м’яса, за територію, за лідерство, за вплив, за життєвий простір.
Майдан для Баби Параски став зоряною годиною, святом, повним насолод, в її нудному, повному непомірних тягот сільського життя «земляного жука-гнояка». Її Майдан (робимо поправку на масштаб особистості) — це як Аустерліц для Наполеона, як жовтневий переворот для Леніна, як битва за Берлін для маршала Жукова.
А для Баби Параски, (закладений у кожному з нас комплекс неповноцінності був і її рисою простої радянської людини), можливість ногою відкривати двері адміністрації президента України. А також панувати у своєму рідному селі, обніматися і шепотітися з Юлею Тимошенко, одержувати орден з рук самого Президента, давати інтерв’ю акулам пера і поправляти здоров’я в найдорожчих лікарнях, «консультувати» найвисокооплачуваніших політтехнологів.
Майдан Баби Параски — це біг «людини масової», сірої, безликої до свята життя, повного сенсів і політичних пристрастей, стану «на лезі ножа». В іншому разі, ми всі з Вами прекрасно розуміємо, що тільки в церковній книзі залишилися б дата народження і смерті Баби Параски.
Перефразовуючи відомого філософа, скажемо, що «світ би не помітив ні її народження, як і її смерті».
«Помаранчева метафора»
Не можна зрозуміти соціальний, екзистенціальний, психологічний феномен Баби Параски, не усвідомивши суті помаранчевої революції, цього українського «свята пригноблених», але таких, що прагнуть свободи та змін людей.
Певна річ, у строго науковому значенні, «помаранчева революція» — це звичайна метафора, що спотворює зміст подій жовтня-грудня 2004 — січчня 2005 рр. Такий історичний казус, як виявилося пізніше, — моральний курйоз, але в той же час, як у Хейлі! — З естетикою і стилістикою класицизму.
У Києві наприкінці 2004 року відбувся PR-експеримент над народом, гегелівське «заперечення-заперечення», коли чвари, ворожнеча, смута, заколот проти, ну дуже обмежених осіб влади, слава Богу, закінчився без громадянської війни.
За формою це була «революція-шоу», «революція-карнавал», за сутності — зміна еліт влади, а не якийсь «стрибок», де «верхи не могли, низи не хотіли». За змістом — мирна, ненасильницька політична вистава-перфоманс.
Водночас «помаранчева революція» запустила в Україні якісь потужні процеси, механізми відмови від радянського минулого. Повторюючи Харрінгтона «заколот не може скінчитися удачею, а то назвуть його інакше». Воля Майдану живилася величезними надіями й, як виявилося, ілюзорними.
Десятки тисяч простих людей на Майдані «зробили» нелегітимний третій тур легітимною владою. А Віктора Ющенка як президента легалізували не змови іноземних держав, не американські гроші, не «наколоті апельсини», не українська еліта чи Верховний Суд, а десятки тисяч обивателів Майдану. Звичайні українці, які зривалися з роботи, їхали з дому, мерзли, голодували, вимагали Ющенка в президенти!
Баба Параска, з якогось історичного непорозуміння, йшла на чолі цієї юрби. Вона підносила людям майбутньої влади гвинтівки, патрони і бомби, як юний паризький комунар Гаврош. І це була незвичайна зброя, секретні снаряди. Ім’я їм етнічність, а точніше українська етнічність, патріотичний націоналізм, цінності українського етатизму.
Український код Баби Параски
Малограмотна Баба Параска відкрила нам таємницю нашої етнічності, нашої українськості, нашої української національної самосвідомості. Баба Параска відкрила для нас просту істину: етнічність первинна і сильніша, могутніша за будь-які економічні і політичні чинники розвитку держави, консолідацію суспільства.
Але ж зовсім недавно (за радянської влади), як писала розумна Людмила Улицька, «національна самосвідомість у наш час отримала стійкість не в шануванні догматів і традицій, а в кулінарних рецептах, кольорі і покрої одягу».
Ми не можемо відчути і безпристрасно пояснити, що таке етнічність, національність. Особливо для нас пострадянських людей, яким втокмачили у свідомість певні догми. Ми підсвідомо боїмося націоналізму, який «кров ставить вище за ґрунт», «національне» у людині вище за його соціальну сутність.
Водночас, коли людина стурбована і відчуває страх перед своїм майбутнім, несе тягар особистої відповідальності за свої вчинки за долю народу, держави, «етнічне», «національне» виповзає з темних і світлих куточків нашої підсвідомості.
Баба Параска, що бігає і кричить, у листопаді, грудні 2004 року — це містичний український Дух. Помаранчевий Майдан за короткий час відродив, відновив те, що здавалося вже безповоротно втрачено — відчуття бути українцем.
Образ Баби Параски якимось незбагненним чином показав, що головний опонент влади — це народ, і не опозиційні політики, і що сьогодні політична еліта абсолютно ворожа всьому українському, всьому національному.
Баба Параска переконала нас, що людей в Україні розділяє не стільки рівень доходів, не ідеологія і місце проживання, скільки етнічна приналежність, етнічна ментальність, те, що сьогодні модно називати словом національна «ідентифікація».
Глузували і обожнювали
Ми глузували з неї, з «бабусі помаранчевої революції». Але ми обожнювали її за відданість, за волю до шаленої боротьби за ідею. Ми ставилися до неї з презирством її за махровий антисемітизм, але захоплювалися її маскарадним героїзмом. Баба Параска — з одного боку — це революційні дурні народні пристрасті, а з іншого — вона блаженна, щаслива людина.
В Україні всі знали Бабу Параску, вона була популярна і пізнавана. Вона персоніфікує якесь метафізичне значення нашої української національної ідентичності.Та наші почуття до неї амбівалентні. Ми її водночас і любили, і зневажали, немовби бачили себе у дзеркалі.
Баба Параска — це і хворобливий симптом, і оптимістичний символ того, як юрба перетворюється на політичну націю. На наших очах безликий натовп на Майдані перетворився на український народ. Адже людина тільки у своєму безсиллі виявляє власну міць.
Вона — це матриця, відображення кожного з нас, український архетип. У той же час Баба Параска — правдоподібна подоба, симулякр (те, чого немає), позбавлений взірця нашої сучасниці або тієї міфологізованої Гоголем українки й українця, яких нині в Україні, нам здавалося, що вже немає.
Від живого міфу відреклися
Кажуть, що незадовго до смерті Баба Параска тяжко хворіла. Ходять чутки, що її «пом’яли» царські опричники, яким була дана команда не пущать її до царських палат, не допускати до світлих царевих очей. Ще кажуть, у зв’язку із хворобою рідні заборонили їй займатися політикою.
Востаннє, «вживу» я бачив Бабу Параску у Києві.
Мене довго там не було. Мій товариш, який працює радником відомого політика, призначив мені побачення в себе в офісі. Навколо його контори стояло багато іномарок, а висока загорожа і залізні ворота надійно охороняли таємниці партії.
Баба Параска, з невеликою сумкою в руці, на голові хустка, одягнена в сіру, літню кофту, на ногах «босоніжки», давила на кнопку дзвінка на воротах. І я почув її діалог (через домофон) з охоронцем офісу.
— То я, Баба Параска! Мене пустите до Богдана... вона назвала прізвище.
— Богдан поїхав, — після довгої паузи відповів невідомий голос.
— То скажіть Олегу, що я прийшла!
— Олега сьогодні немає на роботі.
— У мене до Івана справа, — канючила Баба Параска.
Певна річ, що й Іван був терміново викликаний до Кабінету Міністрів.
Баба Параска повернулася до мене, подивилася на мене уважно, сподіваючись, що я їй допоможу. А потім сказала: «От, спочатку викликають, так далеко їхала, а їх немає». Потім постояла ще хвилин десять і повільно пішла до станції метро. Символи «помаранчевої революції» уже нікому не були потрібними.
Грудень 2004 року.
Фото Олександра КЛИМЕНКА. (з архіву «Голосу України).
