На крутому березі лісовий струмок утворює міні-водоспад, пробиваючи собі дорогу до Дністра. Ця місцина над струмком називається Холодний Яр. Там і справді часто бувають тумани й темні хмари.
Якщо не я, то хто ж тоді?
Так описує свої спогади про рідний Придністровський край уродженець міста Городенка, що на Прикарпатті, Іван Цебрій, позивний «Правник» (на знімку). Нині він — помічник командира батальйону з правової роботи. Проходить службу в Сьомому окремому стрілецькому батальйоні ЗСУ, створеному в Івано-Франківську.
«Красива наша Ненька-Україна, — каже Іван. — Неодмінно захистимо її від російського агресора. Недавно сон бачив, що ми перемогли. Наче стою у військовій формі, а навколо сніг тане.
За відчуттями кінець зими — початок весни. Поживемо, побачимо. А на війні — як на війні. Неможливо забути артобстріли. Це потім сниться: розплющуєш очі, пару секунд прислухаєшся, бо не розумієш — дійсність це чи сон».
Іван Цебрій був учнем першого набору Городенківської гімназії імені Антона Крушельницького. Навчання припало на перші роки становлення Української держави. Уроки історії та суспільствознавства, а згодом і правознавства, рідної мови та літератури, виховні години, позаурочні заходи були просякнуті патріотизмом.
«Унікальний випуск, унікальний клас, унікальний учень, — пригадує класна керівниця Івана Любов Гайдаш. — Здібний, стриманий, скромний, зосереджений, товариський. Надзвичайно розвинене почуття любові до родини, до природи. З яким захопленням розповідав про рідний край — можна книжку писати. Особистість з великої літери, юрист-професіонал, воїн-герой.
Вони всі, хто там, на війні, — герої. Я вірю в них, вірю у свого Івася, який завжди говорив: «Якщо не я, то хто ж тоді?»
Мобілізувався Іван Цебрій у перший день березня за дзвінком із військкомату. Хотів раніше, але 24 лютого був застужений, далі приводив професійні справи в порядок та передав колегам, допомагав із поселенням на Івано-Франківщині друзям, які вивозили свої родини подалі від війни.
Єдині як ніколи
«Медкомісію пройшов дуже швидко, – каже Іван. — Стоматолог запитала, чи маю зуби. Перший раз за день я засміявся. А загалом у військкоматі всі дуже згуртовані, нема бюрократії.
Ніколи українці не були такі єдині. І це тішить. З середини квітня наш батальйон виконує бойове завдання із захисту незалежності й територіальної цілісності України від російської агресії у Харківській області. Служу за спеціальністю. Кожен день виступаю правником: накази командира погоджую, візую перед підписом тощо».
Болем відбивається в серці загибель побратимів та місцевих людей. Іван пригадує втрату хлопчика із сім’ї, якій допомагали продуктами. З цим важко змиритися і неможливо забути.
«Життя в армії відрізняється від цивільного, але до всього звикаєш, — стверджує боєць. — Найбільше хочеться спати, бо нічні повітряні тривоги крадуть час. Правда, деякі хлопці беруть із собою каремати і сплять на них в укриттях. Війна і спільний ворог зблизили людей. Було, що з кимось посварився, не розмовляв — тепер усе в минулому».
Героєм себе не вважає, адже захист Батьківщини — конституційний обов’язок. Не може сказати, що легко на війні, але навіть якби знав, що його очікує, то не змінив би свого рішення, не пробачив би собі, що не пішов до армії.
«У нашому батальйоні є бійці, які після 24 лютого спеціально приїхали з-за кордону й самі прийшли до військкомату, — розповідає Іван. — Оце позиція! Та нікого не критикую і не засуджую.
Всі в армію не підуть, комусь треба і в тилу працювати, щоб допомагати Збройним Силам. Головне — не бути байдужим. Багато людей займаються волонтерством, підтримують армію, активно реагують на суспільно-політичні події, за що їм окрема дяка й повага. Приміром, мешканці Городенківської та Чернелицької громад постійно передають посилки. От Любомир Петришин привіз бронежилет, Надія Дащак із Австрії передала два тепловізори, Лариса Чорнописька з Польщі — розгрузки. Хтось допоміг інакше: послугами, добрим словом. Не хочу нікого виділяти, ціную кожного. Надходять із посилками дуже щемливі патріотичні листи від дітей, зокрема із села Михальча, де живе моя бабуся. На війні я став трохи забобонним. Бувають моменти, що нема часу не те що молитися — подумати навіть, після всього вже розумієш, що хтось за тебе молиться».
Місцеві мешканці в зоні бойових дій різні. Й це не дивно. На жаль, є колаборанти, які хочуть «русского міра» й ненавидять усе українське.
Будуть інші світанки, буде нове, мирне життя
Іван Цебрій наголошує, що треба не забувати про підступність ворога та не нехтувати власною безпекою. Важливо зберігати оптимізм, не падати духом, бо треба якнайшвидше перемогти у війні й повернутися до нормального, мирного життя, відбудувати зруйновану країну, вигнати з влади ворожих агентів, покарати зрадників. Щоб унеможливити повторення цієї страшної війни.
«Колись дуже любив світанки, — усміхається співрозмовник. — Вони асоціювалися з народженням нового дня, продовженням життя. Зрештою, це просто красиво. Тепер додалася ще одна асоціація: що на сході — ворог, і звідти прилітає. Ще навесні приїхали якось вранці на полігон. Сонячна погода, чисте небо, тиша, тільки чути, як десь у небі співає жайворонок. Думаю: весна, такі плани були в кожного — жити, кохати, радіти... Не пробачимо, що все зруйноване. Людина хоче вірити в краще, така її природа, але треба налаштуватися на довгу боротьбу, бути готовому до гіршого й не здаватися. Ми боремося із жорстоким ворогом за нашу державу, права і свободи, цінності та власне майбутнє. Україна переможе. Без варіантів. Після Перемоги будуть інші світанки, без обстрілів і смертей, буде нове, мирне життя».
Івано-Франківська область.
Фото надано Іваном Цебрієм.
