Виставу поставив режисер Ігор Матіїв на Камерній сцені театру.
Героїні п’єси — відомі персонажі німецької й світової культури ХХ століття. Одна з них — кінорежисерка Лені Ріфеншталь, якою захоплювався Гітлер, а вона захоплювалась ним. Саме Ріфеншталь у своїх фільмах потужно (й вельми талановито) естетизувала образ гітлерівського мілітаризму. Друга героїня — теж німкеня, актриса Марлен Дітріх, яка Гітлера зневажала й емігрувала з нацистської Німеччини.
Обидві героїні, за сюжетом, нібито зустрічаються в Парижі через багато років після Другої світової війни й продовжують стару суперечку про мистецтво й колаборацію, про свободу творчості й свободу вибору. Ну і, звісно, про мужчин, якими колись захоплювались і які захоплювалися ними.
Насправді це річ не документальна, радше фантасмагорична. За всіма ознаками, зустріч двох зірок екрану відбувається вже після смерті їх обох, тобто не на цьому, а на тому світі.
Перед прем’єрою було деяке побоювання, що режисер Ігор Матіїв надто актуалізуватиме драматургічний матеріал, розставить надто злободенні акценти. Власне, ота злободенність ніби сама собою тут і напрошується, від неї важко дистанціюватися. Адже і в п’єсі, й у нашому нинішньому житті багато що сходиться — і війна, й колаборація, і чиєсь захоплення диктатором, і чиясь зневага до нього. Однак надто прямі натяки на все це перетворили б виставу на банальну агітку. Матіїв же, дякувати Богу, зумів цього уникнути. В його виставі немає жодної публіцистики, на радість публіки це — комедія про двох яскравих немолодих жінок, яким є що згадати зі свого бурхливого життя.
І ще от що показово. Вистава попри свою «потойбічну природу» — оптимістична, й оптимізм її полягає не в тому, що тут «добро перемагає зло», а в тому, що дія відбувається після війни, тобто десь не тут і не тепер, а в майбутньому, в яке сьогодні нам усім дуже хочеться зазирнути.
Цікаво вибудувано ролі обох героїнь. Лені Ріфеншталь у актриси Ірини Грищенко несе в собі своєрідний драматизм, сенс якого вловлюєш не одразу. Це особистість сильна й енергійна, одначе вся її енергія спрямована кудись у порожнечу. Таке враження, що протягом майже всієї вистави Лені Ріфеншталь безжально й наполегливо робить сама собі штучне дихання, щоб повернути до життя себе колишню. І все — марно. Можливо, отак її Бог покарав — за Гітлера.
На противагу їй Марлен Дітріх (актриса Алла Сергійко) позбавлена будь-якого пафосу чи метушливості. Вона, хоч і має на те моральне право, нікого не «розвінчує» й не «таврує», вона повна іронії й веселого цинізму — і щодо зла, і щодо добра. Власне, завдяки цьому Марлен зуміла залишитись сама собою. І саме тим якщо не рятувала, то бодай утішала своїх сучасників.
У залі протягом вистави не раз чути негучний сміх — сміх тихого взаєморозуміння.
На знімку: Ірина Грищенко та Алла Сергійко у виставі «МарЛені».
Фото Сергія ГАВРИШКЕВИЧА.
