Синагога.
Ті самі націоналісти, яких ще називають «бандерівці». Я дружу з їхніми дружинами, чудово знаю їхніх дітей, а у декого — онуків. Ми, наче одна родина, завжди ділимося радостями та негараздами, підтримуємо і допомагаємо один одному. І я почуваюся поряд із ними захищено, бо знаю: прийде яка біда — мої друзі завжди допоможуть.
Страшно мені стало лише тепер, і боятись я почала лише тоді, коли путін і росіяни вирішили «рятувати» мене від тих самих націоналістів.
Від кого?! Від моїх найкращих друзів, яким можу довірити навіть своє життя?! Від тих, про кого нині постійно думаю, бо на фронті, під кулями та снарядами «визволителів», захищають незалежність нашої неньки України, моєї Батьківщини і, по суті, захищають мене?! Чи, може, від їхніх дружин, які замість обновок шукають бронежилети та берці для своїх чоловіків?! Чи, можливо, від їхніх дітей та малесеньких онуків, яких я обожнюю?!
І як «захищають»?! Вбиваючи немовлят, впритул розстрілюючи мирних жителів, вщент знищуючи українські міста та села?!
Наш Шаргород — перлина Поділля, унікальне місце. Споконвіку під опікою православного монастиря, католицького костьолу та іудейської синагоги тут у мирі та злагоді проживали люди різних віросповідань. І хоч молились різними мовами, але просили одне й те саме — миру на землі та щастя дітям.
У нас ніколи не було протистоянь, пов’язаних із національністю чи вірою. Євреї співали «Ти ж мене підманула...», а українці завзято витанцьовували фрейлехс. Шаргородці уминали мацу та паску, смакували «крашанки» та «бабки», їли ументаші та пончики. І як можна було уявити собі святковий стіл без гифелти фіш та домашньої ковбаски?
Ми вітали одне одного з Пасхою і Пейсахом, бажали веселого Різдва і солодкого Рош га-Шана, запалювали свічки на спомин про українців, замордованих під час Голодомору, та молились за євреїв, розстріляних у Бабиному Яру... А тепер якась мерзота каже мені, що Вася, Лєна, Іван, Саша, Надя, Володя, Валя, Ніна, Коля, Аня, Люда — то вороги?!
Після закінчення Чернівецького державного університету моя мама працювала вчителькою у Західній Україні і завжди згадувала тамтешніх мешканців з великою теплотою. Западенці, кого нині російська пропаганда називає «нацистами», звертались до неї не інакше, як «пані вчителька», і дуже поважали. Їм було абсолютно байдуже, що вона єврейка. За тисячі кілометрів від рідної домівки, не маючи в тому селищі жодної рідної душі, мама все одно почувалася, як вдома. А тепер якась мерзота каже мені, що то фашисти?!
...Особисто я завжди вважала, що немає сенсу пишатись своєю національністю, бо це дано Богом і жодної нашої заслуги у тому немає. Але нині я з гордістю можу сказати, що я — українська націоналістка іудейського віросповідання. І неважливо, хто ми сьогодні — православні, мусульмани, католики чи іудеї, ми всі — українські націоналісти. А єдиний наш ворог — путін та абсолютно зомбовані росіяни, які прийшли на квітучу українську землю і хочуть знищити всі надбання нашої демократії. Бо самі вони вже давно забули, що значить бути вільними у вільній незалежній державі. І давно забули, що таке не лише свобода слова, а й свобода думки.
У цей страшний для України час велика родина шаргородців в Америці та Німеччині, Австралії, Польщі, Італії, Канаді, Ізраїлі, Туреччині, Іспанії, Португалії, Чехії допомагає нашій армії та цивільним мешканцям. А ще об’єдналась в єдиній молитві за Україну, яка назавжди залишиться для них рідною Батьківщиною.
...Днями я відвідала старовинне кладовище, де поховані єврейські святі. Туди часто приходять люди різного віросповідання, коли вже немає на кого надіятись, окрім Бога. Я не знаю молитов, не вмію молитись. Лише запалила свічку і просила, щоб наші воїни, наші справжні визволителі якнайшвидше повернулись додому живими та неушкодженими, просила, щоб під кулями не гинули діти, просила миру для нашої багатостраждальної країни. І так буде! Тому що завжди перемагає той, на чиєму боці Господь і Правда. Доведено історією.
Монастир.
Костел.
Інна ФРІДКІНА, членкиня Національної спілки журналістів України, депутат Шаргородської міської ради Вінницької області.
