На знімку: Ольга Купор з 12-річним Денисом, 9-річним Даніїлом та 8-річною Олександрою-Марією.
Нещодавно «добробатівські» бригади здійснили свій рейд у село Загальці Бородянського району на Київщині. Від нищівних ворожих ударів населений пункт постраждав ще у березні. Так, на одній з головних вулиць — Незалежності — вціліли лише кілька хат...
Уся у дірках стеля була і в помешканні багатодітної родини Купорів. Саме на відновлення їхньої оселі прибули волонтери «Добробату».
— Частину даху ми з чоловіком накрили брезентом, щоб дощ не затікав у кімнати, — розповідає матір трьох дітей Ольга Купор. — Але щойно злива, то й бігали по хаті з відрами, тазиками, каструлями... Звісно, самотужки полагодити дах ми не змогли б. Та й коштів на це не маємо. Вирішила звернутися до «Добробату», бо ж зима попереду, а іншого житла у нас немає. І от до нас вирушила ціла бригада помічників...
Волонтери приїхали зі своїми інструментами, будматеріалами, а ще — з неабияким завзяттям та ентузіазмом. Чотири дні від ранку до смерканку пліч-о-пліч один з одним — і оселя готова до найлютіших морозів.
Фото на згадку з амбасадором «Добробату» народним депутатом Володимиром Крейденком, який відвідав толоку у Загальцях.
У цій команді працював і білорус Андрій. Він приїхав до Києва у справах 24 лютого о пів на восьму ранку. Тут на той момент перебували його дружина і дві дорослі доньки.
Пригадаймо перший день війни, коли з неба на українські міста посипалися ракети... Мабуть, у кожного з нас є в запасі своя щемлива історія і про плани на той день, і про мрії, і про сподівання. Але війна перекреслила усе. Декілька діб сум’яття, і довелося вивозити найрідніших подалі на захід, у безпеку. Повернулися, вже коли ЗСУ відігнали орків на безпечну відстань.
І от, їдучи із Закарпаття, Андрій побачив у вагоні потяга оголошення про «Добробат». Сфоткав на телефон інформацію і невдовзі записався у його лави. Тепер у вільний від роботи час допомагає відновлювати житло українців, які самотужки не можуть впоратися.
— Я знав, що у цей складний період повинен був і про себе подбати, і про родину, і Україні хотілося чимось допомогти, аби якомога скоріше вже настала Перемога, — розповідає Андрій. — Мої доньки, так само, як і я тепер, також волонтерять. З понеділка по п’ятницю працюють, а у вихідні їздять розбирати завали... З такими невгамовними дітьми і я не міг сидіти склавши руки. Вирішив: якщо у мене є вільний час, то я хотів би витратити його з користю для України та українців...
Коли поруч усі так завзято трудяться, і малечі не сидиться...
— «Добробат» для мене — це передусім цікавий життєвий досвід, бо я ніколи не був у компанії людей, які у такий спосіб використовують свій вільний час. У цій спільноті неймовірне відчуття ліктя, братерства, усі надихаються тим, що роблять дуже корисну справу — корисну для країни, для українців. Ми просто робимо те, що можемо собі дозволити. Бо хтось може піти воювати, хтось перераховує кошти на ЗСУ, хтось збирає цю допомогу, хтось закуповує обладнання та найнеобхідніше для українських захисників. А хтось може просто допомагати постраждалому населенню відбудовувати житло...
Нині Андрій допомагає на Київщині, а до цього були у «відрядженні» на Чернігівщині — у селі Ягідне. Там, до речі, у «добробатівських» загонах працювало чимало українців, які переїхали з тих місць, де тривають активні бойові дії. Їм сьогодні дуже важко — засобів для існування немає, житла немає... Для багатьох сам «Добробат» уже став порятунком. Бо його бійців забезпечують житлом, харчуванням, та й роботи у волонтерів чимало.
Саме у Ягідному Андрій познайомився із однодумцем з Польщі, юристом за фахом. Той також скаржився, що не міг спокійно спостерігати за тим, що відбувається в Україні. Приїхав допомагати і знайшов себе у «Добробаті».
— Кілька тижнів тому з нами в одній бригаді трудився і француз, — продовжує Андрій. — Наше спілкування було утруднене, бо ми не знали французької, а він трохи знав англійську. Та особливо добирати слова й не було коли... Але вже під кінець дня ми добре розуміли одне одного, жестами показували, що треба зробити. А під вечір ми вже й англійською потроху почали розмовляти...
Запальною українською піснею підтримує волонтерів актор та гуморист «Дизель шоу» Євген Сморигін.
Наш співрозмовник переконаний, що кожен з іноземців, хто приїхав в Україну і знайшов себе у волонтерстві, отримує унікальний досвід, якого за жодні гроші світу не купиш.
— І що довше я живу в Україні, то більше мені подобаються українці. Вони, незважаючи на біди, які масово нахлинули на їхню націю, зуміли зберегти в собі людяність. Я шокований від того, наскільки люди в Україні добрі, чуйні до чужого болю, є постійне відчуття ліктя поруч. І ці відчуття — природні. Вони не набуті чи удавані. Українці є такими насправді. Їхня мудрість і доброта підкуповують. І я з кожним днем дедалі більше закохуюся в Україну...
Білорус переконаний, що з воєнної точки зору війну українці уже виграли. Нині вони просто проходять випробування своєї відданості країні та ідеалам, за які вони боролися. І боротимуться аж до цілковитої Перемоги...
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
