55-річного малинця, інваліда-візочника першої групи, активного громадського діяча, директора Малинського міськрайонного фонду соціального захисту інвалідів, знаного спортсмена і багатодітного батька Віктора Антоненка можна часто побачити в Малині під час різноманітних мітингів і заходів, на сесіях міськради та громадських слуханнях, де він захищає права та інтереси людей з інвалідністю.
У Віктора Леонтійовича — нелегке, але цікаве й насичене життя. Який він, цей чоловік на інвалідному візку, котрий не скорився долі?
— Я родом із Малина, закінчив ЗОШ № 3, а затим — Малинський лісотехнікум, здобув фах техніка-технолога лісозаготівель. Після навчання працював на різних посадах на лісозаводі та паперовій фабриці «ВАЙДМАНН».
Пізніше займався власною справою — був приватним підприємцем фірми «Корона», — розповів Віктор Леонтійович.
— Ось уже 15 років ви на інвалідному візку?
— Під час виконання на роботі одного завдання стався нещасний випадок: я впав з висоти й зазнав серйозних травм. У лікарнях Житомира й Малина після цього провів аж три місяці. Лікарі жодних прогнозів не давали...
Але після тривалого комплексу лікувально-реабілітаційних процедур вирішив для себе, що життя триває і занепадати духом не варто. Спочатку мені лікарі не дозволяли жодних навантажень. Згодом дозволили лише сидіти!
Це було для мене справжнім дивом після численних операцій і процедур...
Коли пересів у інвалідний візок, вирішив повернутися до свого давнього захоплення спортом: потихеньку почав займатися на брусах, підтримував фізичну форму чотирикілограмовими гантелями, розробив собі комплекс спеціальних вправ для того, щоб тіло не відмирало, а жило, було завжди в тонусі... По можливості ще й нині тричі на тиждень займаюся спортом, піднімаю гантелі, підтягуюся більше десяти разів на турніку.
— Нелегко вам довелося у житті...
— Кожен несе свій хрест. Коли пересів на інвалідний візок, був змушений доглядати тривалий час свою 84-річну хвору маму Ганну Василівну, котра не підводилася з ліжка... В дитинстві ростила й доглядала мене вона, а на старості — я її...
Я не розумію людей, котрі не усвідомлюють, що мають можливість жити і радіти життю, яке дається нам лише один раз. Я був щасливий, коли знову після тривалого лікування зміг бачити зелену травичку, милуватися тюльпанами, цвітом яблунь та груш... Тому я прагну показувати приклад, що не варто здаватися навіть тоді, коли життя тебе заганяє в глухий кут. Слід шукати вихід і намагатися жити повноцінним життям.
— Хто допомагає вашому фонду?
— Ми років зо п’ять тісно співпрацювали з одним із швейцарських фондів допомоги людям з інвалідністю. А ще раніше направляли листи про співпрацю до 12 посольств — Канади, Франції, Німеччини, Австрії, Польщі, Чехії, Нідерландів, Норвегії, Швеції, Швейцарії, США...
Деякі з них тоді відгукнулися на наші прохання й присилали нам гуманітарні вантажі. За рік ми отримували від 10 до 12 тонн гумдопомоги (одяг, теплі речі, інвалідні візки, ходуни, милиці), яку одразу роздавали людям з інвалідністю і майже 800 малинцям, хто її потребував. Нині підтримую тісні зв’язки з людьми з інвалідністю з різних куточків нашої держави, цікавлюся їхніми справами, нововведеннями, дотриманням законів, наданням гуманітарної допомоги, забезпеченням роботою тощо. Також підтримуємо зв’язок із аналогічними громадськими організаціями з Житомира.
Нині у нас у фонді налічується майже дві тисячі людей з інвалідністю, з них до 60 — візочники. У Малині не всюди облаштовані місця для безперешкодного під’їзду людей з інвалідністю на візках до аптек, магазинів, низки державних установ. Про це знають у міській раді, але на наші офіційні звернення отримуємо лише відписки...
Якби не повномасштабна війна, думаю, ми створили б і запустили в дію невеличке підприємство, де працевлаштували б людей з інвалідністю. Необхідний пакет документів уже лежить на розгляді у відповідному міністерстві.
Але цей проект довелося «заморозити».
— Після початку повномасштабної війни також не стоїте осторонь?
— Що в наших силах, намагаємося зробити. Віддали генератор для потреб військових, більше півтори тисячі мішків для піску й землі, інші речі, що були потрібні для облаштування блокпостів.
— А де ховаєтесь, коли чуєте звуки сирени?
— Знаю, що в разі тривоги слід ховатися в безпечне місце в будинку за правилом двох стін. Оскільки не маю можливості спускатись у підвал, то знайшов затишний куточок і в разі потреби там чекаю на відбій тривоги.
— З початку повномасштабної війни, певно, зненавиділи росіян?
— А за що їх було поважати взагалі? Ви ж подивіться, які вони влаштовують безчинства, залишають після себе руїни, пограбовані квартири й будинки, убивають, ґвалтують, збиткуються, беруть у полон, депортують велику кількість наших людей. Після того, що з початку повномасштабного вторгнення наробили російські військові в Україні, я не знаю, чи можна їх взагалі називати людьми, а тим більше вести з ними якісь перемовини.
— Розкажіть, як вперше потрапили на змагання серйозного рівня?
— Загорівся взяти участь у чемпіонаті Європи з пауерліфтингу, що мав відбуватися у столиці Малайзії Куала-Лумпурі. У Міністерстві молоді та спорту України тоді сказали, що грошей немає, не допомогли й чиновники на місці. Я знайшов необхідні кошти, але через серію терактів змагання скасували. Проте я двічі ставав срібним призером чемпіонатів України з армреслінгу, що відбувалися у Новограді-Волинському і Харкові. Також я — багаторазовий чемпіон Житомирської області з армреслінгу та пауерліфтингу у ваговій категорії 62 кілограми. Виступав переважно в Житомирі.
— Чув, що ви вправно порядкуєте на городі, на кухні, любите тюльпани, риболовлю?
— Так, це моя справжня віддушина! Я двічі на рік — восени й навесні — сам скопую свої три сотки городу. Вже призвичаївся, наловчився. Тим більше, коли я рухаюсь і працюю фізично, то почуваюся краще. Взагалі люблю займатися городництвом. Також дуже радію, коли навесні в мене понад парканом зацвітають червоні тюльпани.
До приготування їжі теж підходжу дуже відповідально й з гарним настроєм. Усі, кому доводилося куштувати мої страви, не могли повірити, що їх приготував чоловік.
На водосховищі у Малині я рибалю з дитинства. Любили цю справу мої батько Леонтій Миколайович та брат Василь. Влітку рибалю зі спінінгом на човні, а взимку — на жерлицю. Без улову ніколи додому не повертаюся. У своїй рибальській торбинці приношу то щук, то коропців, то карасиків, трапляються й окунці, плітка...
— Ви ще ж і багатодітний батько?
— Діти — це справжня моя гордість і опора в житті. Маю їх троє: доньку Юлію та двох синів — Юрія та Олександра. Один із них нині захищає в лавах ЗСУ нашу рідну Україну. Дуже хвилююся за нього...
— Якого дотримуєтесь принципу в житті?
— Не зупинятися на досягнутому, радіти життю, хоч би які воно тобі приносило несподіванки й негаразди, не занепадати духом і дякувати Богові за кожен прожитий день. Головне для нас усіх нині, щоб швидше закінчилась Перемогою ця проклята війна!
Житомирська область.
Фото автора.
