23 жовтня 100-річчя від дня народження відзначив учасник Другої світової війни, кавалер солдатського ордена Слави, ветеран органів місцевого самоврядування Яків Потапович Чуль із села Ворона Ковельського району.

Сюжет для майбутніх романів

Кілька років тому мав зустріч з письменником Володимиром Лисом. Розмова йшла про прототипів головного героя його роману «Століття Якова». Одного з них, колишнього ординарця князя Януша Радзивілла, мешканця села Гаразджа Андрія Тимощука, знав особисто. Книга, в якій розповідалося про складну долю волинського селянина Якова Меха, номінувалася на здобуття премії Т. Г. Шевченка в галузі літератури. Згодом на екрани України вийшов і однойменний багатосерійний художній фільм.

Згадав про цей епізод, коли взявся писати матеріал про сторіччя іншого Якова, життя якого виявилося не менш цікавим і складним, як у його літературного тезки.

Уперше відвідав невеличку, сховану в зелені саду, хатинку Якова Чуля в селі Ворона, що на Ковельщині, ще в жовтні 2018-го. Повертався тоді з далекої прикордонної залізничної станції Ізов і мав у кишені листа від нього з проханням допомогти в його боротьбі з місцевими чиновниками. Яків Потапович, який тоді готувався відзначити своє 96-річчя, зустрічав нас на порозі. Потис руки, а згодом уже виносив до нас об’ємну коробку, доверху набиту різноманітними листами і документами. В усіх цих паперах йшлося про одне: необхідність відремонтувати і відновити в селі просторий магазин. Колись він належав Любитівському споживчому товариству, а згодом його приватизували і довели до руїни. Багато років ветеран воює, щоб повернути будівлю громаді, обтоптав усі владні коридори в Ковелі та Луцьку, але поки що безрезультатно. Незважаючи на свій поважний вік, повів показувати нам зарослу чагарником і зруйновану сучасними вандалами пустку.

Його боротьба за справедливість часто завершувалася і перемогами. Свого часу так само наполегливо Яків Чуль домагався і відновлення сільського клубу. Й таки здолав бюрократів і байдужих чиновників. Сьогодні ця установа є окрасою і центром культурного життя села.

Брав штурмом Кенігсберг

Наступний раз до ветерана ми завітали разом із керівниками Волинської обласної та Ковельської організацій ветеранів України Геннадієм Гульком і Валентиною Січкар у вересні 2020 року, щоб вручити колишньому кулеметнику Знак народної пошани «75 років перемоги над нацизмом». На порозі нас вітав його син Микола з дружиною Валентиною. А вже в кімнаті ми побачили такого ж енергійного, іронічного і сміливого на слово та вчинки Якова Чуля, щоправда вже в інвалідному візку. Дивували не лише оптимізм цього 98-річного чоловіка, а й його феноменальна пам’ять на імена, дати, події. Особливо нас цікавили воєнні спогади.

Село Ворона визволили в березні 1944 року, а вже в квітні Якова Чуля разом з іншими чоловіками призвали в армію. Спочатку був навчальний центр на станції Татіщево в Саратовській області. Запам’ятався він жорстокою муштрою і голодом. Тож новобранці раділи, коли нарешті їх відправили на фронт.

Воював Яків Чуль у найгарячіших точках: Білорусі, Прибалтиці. Кілька разів був поранений і контужений. Останнє поранення дістав у січні 1945-го перед штурмом Кенігсберга (нині Калінінград). Ще й досі носить у руці невеличкий осколок, який не витягнули хірурги.

— Я служив у піхоті кулеметником, — розповідав тоді ветеран. — Спочатку був заряджаючим, до нас, «західняків», тоді ставилися з недовірою. Вже потім, коли розвіяв усі підозри своєю хоробрістю, став першим номером.

Воював у 360-й Невельській двічі Червонопрапорній дивізії, а потім, після поранення, в 87-й Перекопській. А вже як війна закінчилася, нас направили в 288-му дивізію. Стояли біля гирла річки Неман. Щодня на човнах патрулювали Куршську затоку. Демобілізували мене через поранення і контузії серед перших — у жовтні 1945-го.

З Ворони до Сибіру людей не вивозили

Повоєнні роки видалися голодними і страшними. Фронтовики, які вціліли в боях, поверталися з війни часто скаліченими, хворими. До квітучого заможного життя, про яке мріяли в окопах, було ой як далеко.

— У мене згоріло дві хати. Одну спалила війна, другу — не відомо хто, — продовжував свої нелегкі спогади ветеран. — Прийшов додому, то дали двадцять кубів ліса, щоб поставити хату. Я жодного куба не взяв, бо не мав чим той ліс вирубати і вивезти. Не було ні сокири, ні пилки, ні воза, ні коней. Але з часом побудував хату, виховав дітей. Важко було. Нині стало легко, але здоров’я вже не маю, не можу ходити, хворію.

Розповідь батька доповнює Микола Чуль, який працював на той час вчителем у Рокитницькій школі, що за кілька кілометрів від села.

— У 1947 році батька обрали секретарем сільської ради. Довго не погоджувався. Казав, що не має освіти. В нього лише чотири класи було. До того ж тут голів і секретарів сільрад тоді часто вішали і вбивали. Приступив до виконання обов’язків у січні 1948-го, а вже в лютому йому спалили хату. За людей боровся, як був секретарем сільради. Жодна людина з нашого села не була вивезена в Сибір! До нього через це влада мала претензії.

Попрацював на цій посаді ще рік чи два, а потім пішов у колгосп. Був будівельником, комірником. І скрізь він обстоював свою позицію. У клубі працював. І тривалий час у райфінінспекції агентом. А потім ще кіномеханіком допрацьовував. Обирали його і народним засідателем, і в народний контроль. Люди його висували, а владі це не підходило: надто принциповий і чесний. Якби вступив у партію, кар’єра складалася б успішніше.

Життя продовжили праця і рух

Ще тоді, в 2020-му, ми поцікавимося в Миколи Яковича, як після стількох випробувань батькові вдалося при світлому розумі дожити до 98 років? А сьогодні йому вже всі сто.

— Секрет довголіття батька в тому, що він увесь час працював. Завжди був у русі, багато ходив пішки. А ще ніхто не бачив його п’яним чи з цигаркою. На фронті віддавав махорку іншим. Я в 1984-му їздив з татом у Даугавпілс на перепоховання командира його дивізії Івана Чинова. А в Полоцьк на 70-річчя Перемоги він їздив уже сам. Мав на ту пору 93. Бував на зустрічі трьох поколінь 360-ї дивізії.

На жаль, наша мама, хоч і була молодшою від тата на сім років, померла ще 2007-го.

Характер батька перейняв і син Микола. Не дарма його земляки двічі обирали депутатом Ковельської райради. Як і батько, він принциповий і вимогливий. Цього літа обстоював школу в Рокитниці, яку мали закрити. Школу залишили, а ось Миколу Яковича звільнили з роботи. Видно, не люблять у Колодяжненській громаді небайдужих людей. Можливо, саме через це привітати Якова Чуля із 100-літнім ювілеєм не прийшов керівник територіальної громади Віталій Кашик. Напевно, забуває чоловік, що час збігає швидко і до наступних виборів залишається не так і багато часу. Люди ж спитають насамперед за справи, а не за обіцяне.

Авторитет у колег з освітянського цеху має і донька фронтовика Віра Яківна Бущук, яка працює викладачем у Любешівському технічному коледжі.

Окрім двох дітей, має Яків Чуль ще четверо внуків і шестеро правнуків. Усі вони люблять свого батька і дідуся.

У родинного дерева міцне коріння 

До речі, батько Якова Чуля Потап хоробро воював у роки Першої світової війни, а внук Василь Чуль боронив Україну на Донбасі вже в наш час. Ось така естафета захисників Вітчизни.

Зворушливі рядки написав про свого прадідуся тоді ще учень Любешівського технічного коледжу, а нині студент Луцького національного технічного університету Олександр Гладищук, беручи в 2019 році участь у конкурсі «Доля моєї родини в долі України»: «У кожному селі у повоєнний час влада шукала ворогів, конфісковувала майно, вивозила в Сибір. У селі Ворона не вивезли жодної родини. При переселенні з хуторів кожен отримав по 50 соток землі (у довколишніх селах — ні). Сільрада, секретарем якої був мій прадідусь, ставала міцною, передовою. Але владі не подобався такий секретар, який заступався за людей і вмів обстоювати правду, до того ж безпартійний. Багато років прадідусь працював у будівництві, своїми руками зводив корівники, магазин, школу, клуб. Очолював клуб, який славився своїм драмгуртком, був кіномеханіком. Згодом працював агентом держстраху. Нагороджувався за працю грамотами й відзнаками. Йому багато вдалося зробити для села і його людей. Зокрема, добитися ремонту клубу, який багато років стояв пусткою і руйнувався. Я пишаюся своїм прадідусем».

Століття Якова Чуля стало помітною подією не лише для Ковельського району, а й усієї області. В  село Білашів, де нині в будинку сина Миколи живе Яків Потапович привітати ювіляра із сотим днем народження приїхали дочка Віра, внуки і правнуки, численна родина, сусіди, знайомі. Заступник голови районної ради Андрій Броїло, керівник апарату Ковельської районної військової адміністрації Степан Топольський, голови Волинської обласної і Ковельської районної організацій  ветеранів України Геннадій Гулько та  Валентина Січкар, сільський староста Білашова Лідія Домбровська вручили ювіляру квіти, подяки, подарунки.

Того недільного дня пізньої осені на адресу колишнього фронтовика, чесного трудівника і достойного загальної поваги громадянина прозвучало багато зворушливих слів. Піснею вітали ювіляра аматори сцени, учні Колодяжненської громади. Присутні бажали Якову Потаповичу в другому сторіччі життя Перемоги, миру, добра, міцного здоров’я, душевного спокою та родинного затишку. Все було як заключних кадрах фільму «Століття Якова», й, може, навіть зворушливіше.


Усі пісні у виконані місцевих аматорів сцени того дня звучали для колишнього фронтовика.

Фото Валентини СІЧКАР.