Останнім часом його називають провидцем і навіть пророком. Хоча щодо Подерв’янського таке визначення — пророк! — звучить занадто пишно, воно невипадкове. Бо Подерв’янський таки справді дещо передбачив. Коли всі ми почули знамениту фразу про «рускій ваєнний карабль», багато хто ніби впізнав у цій фразі щось знайоме. А саме — безоглядного в своїй непристойності раннього Подерв’янського, скажімо, його п’єси «Гамлєт» або «Кацапи». Між іншим, і в «Гамлєті», і в «Кацапах» дія відбувається біля моря, і там десь за горизонтом видніється той «ваєнний карабль». І все це написано ще тоді, коли співвітчизники автора казали: ну, воно, звісно, талановито, але ж надмірно відверто й нецензурно. Так дехто казав ще 2012 року, коли режисер Андрій Критенко поставив у Києві виставу за творами Подерв’янського «Сни Васіліси Єгоровни», де було нещадно осміяно все, що ми тоді називали великою російською культурою. Вистава йшла недовго, бо здавалася несвоєчасною. Тепер цю п’єсу у нас не показують — але таке враження, що від 24 лютого нинішнього року п’єсу грають самі її персонажі, оті самі «мужички з-за парєбріка».

Говорити про Подерв’янського в ювілейно-патетичному тоні — небезпечно, бо одразу згадуєш, як нещадно він уміє осміяти будь-яку патетику чи кімнатну лірику.

А втім, спробуємо сказати дещо банально-серйозне. Приміром, так: Подерв’янський — особлива постать нашої культури. Бо культура — це передусім зв’язки. Зв’язки між цінностями і поколіннями. А наприкінці 1970-х років, коли Подерв’янський почав писати (але ще не друкуватися), ті зв’язки у нас явно занепали. Ще були творчо активні Гончар, Драч, Олійник, але відчувалась певна дистанція між ними і поколінням, народженим у 1950-х і пізніше. Бо покоління Олеся Гончара й шістдесятників ще вірило в соціалізм з людським обличчям, а молодші, хоч і туманно, вже сумнівалися. Через те ми почувалися чужими у власній культурі. А Стус був наглухо замовчуваний і мало кому відомий. Отож прірва між дозволеним і невисловленим дедалі глибшала.

І тут поміж нас раптом з’явилися оті магнітофонні плівки з «Гамлєтом» Подерв’янського — взірець вільного, розкішного, майже епічного лихослів’я. В тому всьому відчувався якийсь особливий оптимізм. Ефект був такий, немов поміж розгублених школярів з’явився відірвиголова-старшокласник і сказав: «Пацани, держіть хвіст пістолетом! Прорвемось!».

Так воно й сталося.

Найдивовижніше, що тепер, у час Великої війни, коли вся Україна, з жінками і юними дівчатами включно, легалізувала лихослів’я щодо своїх ворогів, тексти Подерв’янського не девальвувалися, а ніби стали ще актуальнішими. Таке трапляється, коли маємо справу з класикою.