Понад півроку старший бойовий медик 56-ї бригади ЗСУ з Вінниччини Ірина Стогній провела в російській неволі.
Її звільнили з полону 17 жовтня разом зі 108 жінками.
Весь цей час дочку чекала хвора мати разом з Іриним братом. Вони отримали тільки одну звісточку. Як вдалося написати листа з неволі і про що в ньому йдеться

Це був другий контракт Ірини Стогній зі Збройними Силами України. Першого разу прийшла на службу у 2015-му. Готувала військовим їжу, бо мала спеціальність кухаря-офіціанта. Побувала у гарячих точках на Донбасі, на собі відчула обстріли у Пісках, що біля Донецька.

Після закінчення трирічного терміну трохи побула вдома, а тоді сказала батькам, що на службі почувається краще, ніж у мирному житті. Уклала новий контракт на такий само термін — три роки. Набула нову спеціальність.

Навчалася за програмою парамедиків, опановувала знання за стандартами НАТО. Служила в Маріуполі.

— Від березня і по 17 жовтня я не чула голосу дочки, — розповідає її мама Галина Михайлівна. — Про те, що вона в полоні в росіян, дізналася у травні, син про це сказав. Руслан трохи старший від сестри. Прочитав в Інтернеті. Каже, мамо, Іра жива, але вона в полоні.

Лист без числа і адреси

Галина Михайлівна проживає в селі Крищинці Тульчинської громади. Залишилася одна, чоловік помер від онкології. Син працює у Вінниці, приїздить на вихідні допомогти мамі. Без допомоги їй важко, жінка після операції. У неї, як і в чоловіка, виявили онкологічне захворювання. Почувається зле. Хвороба дала ускладнення на ноги. Ходить, спираючись на милиці. Через це не може нині поїхати до дочки. Ірина після полону на реабілітації в лікарні у Дніпрі.

Удома в пані Галини під руками блокнот з десятками телефонних номерів. Дізнавшись, що дочка у полоні, вона телефонувала всім, кому тільки можна. Не дзвонила хіба що самому Господу Богу, каже жінка.

У деяких місцях аркуші в записнику зі слідами від сліз.

Неабиякою радістю став для неї лист від дочки.

На листку паперу не значаться ні дата, ні місце, де він написаний.

— В Україну його привезли представники Червоного Хреста, — розповідає жінка. — А вже тут мені надіслали поштою. Це була одна-єдина звісточка від 
моєї Іринки. Читала, а сльози дощем падали на папір. Весь час витирала, щоб рядки не стерлися від сліз.

Запитую пані Галину, чи можна ознайомитися з текстом.

— Чого ж не можна? — каже вона. — Прочитаєте і зрозумієте: немає там ніяких секретів.

Текст написано російською мовою. Нескладно перекласти на українську.

— Дорога моя мамочко! Пише тобі твоя дочка Іра. Я жива-здорова, але тільки у полоні в Росії. Нас тут добре годують, до нас гарно ставляться.

— Це тільки я так думаю, що писалося під диктовку, як диктант у школі? — запитує пані Галина. — Чи у вас таке само відчуття?

Лист коротенький. Наступні речення змусили жінку ще більше вмитися слізьми.

— Мамочко, сподіваюся, що скоро побачимося, — йдеться далі у листі. — Бережи себе. Чекай мене. Дуже люблю тебе. І дуже прошу, ти тільки дочекайся мене, мамо.

Жінка каже, що дочка знала про стан мами після операції, тому й просила дочекатися.

Остання їхня розмова по телефону відбулася незадовго після 8 березня. Потім було ще один чи два дзвінки. Але вже не від неї самої, а від її імені.

— Іра разом з іншими військовими перебувала в підвалах на металургійному комбінаті імені Ілліча в Маріуполі, — каже пані Галина. — Там не було зв’язку. Хтось із військових виходив, шукав місце із зоною покриття і телефонував рідним за номерами, які йому давали побратими. А потім і цих дзвінків не стало. То я хоч листа отримала від Іри, а вона про мене нічого не знала весь цей час.

Перед звільненням чотири ночі снився батько

Пані Галина згадує, що усі дні полону дочки вона розмовляла... з нею. Насправді, сама із собою. Вранці прокидалася і віталася: «Доброго ранку, Іруся». Запитувала, як їй спалося. Упродовж дня ще декілька разів продовжувала розмову. Увечері перед сном бажала дочці гарної ночі. Каже, так легше було переживати невідомість.

— Іра часто снилася мені, — продовжує розповідь жінка. — Особливо перед тим, як їх мали обміняти. Являлася у снах мало не кожної ночі.

Тепер, коли розмовляли з дочкою по телефону, мама згадала їй про сни.

— Знала б ти, мамо, скільки разів ви мені снилися, — відповіла на це Ірина. — Особливо тато. Одного разу побачила його і захотіла підійти. Як підійти — підбігти! Стала бігти, а він давай від мене втікати. Бігла-бігла і не наздогнала.

Галина Михайлівна називає Ірину татовою донечкою. Каже, за життя батька вони не тільки розуміли одне одного з півслова, а й відчували.

В одному із снів тато сказав їй: «Тобі пора додому». Через день після того їх обміняли.

Мама слухала це від дочки по телефону і мовчки витирала сльози.

Ще більше вразив сон двоюрідного брата Ірини.

За словами жінки, йому приснилося, що він проник у тюрму, де утримують Ірину. Побачив жінок. Ноги у всіх них були в посудині з цементом. Запитав одну з них, де його сестра. Йому показали, де шукати.

— Коли племінник розповідав про цей сон, його не можна було слухати спокійно, — каже пані Галина. — У сні він взявся розбивати цемент біля ніг Ірини. У цей час вона вчепилася йому за шию. Він з усіх сил намагався звільнити її ноги з цементу, витягти її саму. Прокинувся зі страху.

Дуже хоче маминого борщу і холодцю

Під час перебування дочки у полоні пані Галина часто спілкувалася з Іриною Верещук. Віце-прем’єрка — одна з тих, хто займався питаннями обміну. Крім слів підтримки, посадовиця допомагала онкохворій жінці ліками. За це вона щиро вдячна їй. Каже, за пенсію у дві тисячі гривень не можна було б лікуватися.

17 жовтня Галина Михайлівна зателефонувала Верещук. Щось їй підказувало, що саме в той день треба це зробити. Запитала, чи нема якихось новин про обмін. Верещук пообіцяла їй передзвонити пізніше.

Через деякий час Галина Михайлівна відповіла на її дзвінок.

— Ваша Ірина є у списку на обмін, — повідомила Верещук.

Увечері був ще один дзвінок від неї. Сказала, що вже обміняли, що Ірина в Україні. Чекайте, скоро подзвонить.

З невідомого номера зателефонував чоловік. Уточнив, з ким розмовляє. Тоді передав слухавку дочці.

— Звичайно, я не могла слова сказати, коли почула голос Іринки, — згадує мама звільненої з полону дочки. — Я тільки схлипувала і повторювала її ім’я. А вона мене заспокоювала і казала, що вона вже в Україні. Просила не плакати, хоч сама теж плакала. Повторювала, що все добре. Говорили недовго, бо вони сідали в автобус. Наступного дня Іра подзвонила вже сама. Сказала, що їй подарували телефон і це вже її новий номер.

Відтоді, з 18 жовтня, вони спілкуються кожного дня. Іра розповідає, що їх обстежують лікарі, що хоче додому.

Одного разу попросила маму, щоб напередодні її приїзду приготувала улюблену страву, навіть дві — холодець і борщ. Не раз говорила мамі, що такого смачного холодцю і такого борщу ніхто не готує.

— Я вже все закупила на холодець, — каже пані Галина. — Чекаю...

Якось під час розмови мама запитала, що можна дочці передати в лікарню. Може, дівчатам. Іра сказала, що включає гучний зв’язок і дівчата самі скажуть.

— А дівчата почали одна поперед одної дякувати мені, — каже Галина Михайлівна. — Кажуть, така бойова у вас Ірина, всіх нас підтримувала, казала, що все буде добре. А що передати? Ми б сала хотіли, але поки що лікарі просять, щоб трохи зачекали.

Починає плакати, коли запитую про полон

Під час однієї з телефонних розмов мама Ірини запитала її про полон. Зрозуміло, що їй хотілося розділити те, що дочці болить.

— Чую у слухавку, Ірина почала схлипувати, — продовжує розповідь Галина Михайлівна. — Тоді трохи заспокоїлася і сказала: «Мамо, не питай мене більше про це...».

— Якщо буде потрібно, я готова знову стати у стрій, — каже пані Ірина. — Але зараз хочу трохи «підремонтуватися», приїхати додому і побути з мамою. Про це військова сказала в одному з інтерв’ю телевізійникам.

А ще вона впевнена в тому, що «ми свою Україну обов’язково захистимо»,

Вінницька область.

Фото з фейсбук-сторінки Ірини Стогній.