Маленький населений пункт, захований між пагорбами та перелісками, прихистив і обігрів теплом більше десятка вимушених переселенців з Донеччини та інших гарячих точок країни.
Ясноокій і світлій, як мале янголятко, Саші всього лиш п’ять років. Її старшій сестричці Софійці — десять. Та обоє дівчаток мають уже недитячий життєвий досвід: вони зблизька бачили і чули війну. Бачили, як «руzzкій мір» оскаженіло вривався в їхнє рідне місто Часів Яр, вибиваючи з рамами шибки, руйнуючи будинки. За вікном — згарища. Вибухи. Протяжний моторошний свист, зачувши який мама несамовито хапала їх за руки і бігла-летіла в підвал…
— Спочатку наше життя повністю перемістилося в погріб, — ділиться недавнім і болісним Вероніка, молода і гарна матуся. — Там днювали і ночували. Холодно. Вогко. Сиро. А коли мішенню росіян стали житлові багатоповерхівки і над нашими головами щодня свистіли снаряди, ми зібрали речі й поїхали з міста.
Після одного з артобстрілів, додає її чоловік Денис, завали розбирали з тиждень. З-під них дістали півсотні тіл мирних людей, серед яких — дев’ятирічну дитину… Це було шоком.
Сім’я, переживши потрясіння, змушена була терміново покинути свій милий серцю Часів Яр, розташований за 17 кілометрів від охопленого вибухами Бахмута. В липні їхній старенький «ВАЗ»-рятівник помчав у напрямку Черкащини, в село Саморідню, куди незадовго до того приїхали близькі родичі. Дорога була далека й місцями небезпечна. По приїзду Вероніка і Денис офіційно зареєструвалися як внутрішньо переміщені особи.
Сашуля після пережитих жахіть війни якийсь час не могла нормально говорити, а коли проблеми з мовленням майже владналися, почалися перебої зі сном.
Софія ж узагалі подорослішала на ціле життя. Стала серйозною, почала займатись домашніми справами, в усьому допомагати батькам, сумлінніше навчатися. Хапалась за будь-яку роботу: разом із мамою клеїла шпалери в їхній сільській домівці, білила, фарбувала…
Отож про оселю. Новою її, звісно, не назвеш: більш як п’ятнадцять років тут ніхто не жив. Втім, сім’я радо заселилась у хату, що затишно вмостилась у мальовничому горбисто-лісистому куточку села. Будинок, придбаний під дачу, з душевною щедрістю їм віддав місцевий фермер Ігор Моргун, а потім ще й допоміг із матеріалами для ремонту та всім необхідним. Роботи було багато. Старі двері та вікна, підлога в не найкращому стані, а зі стелі аж сипалось.
«Мене приємно вражає те, що ці люди не чекали ніяких подачок ні від влади, ні від кого. Вони засукали рукави й почали наполегливо працювати. Не просто навели лад в хаті, а й створили теплу і привітну атмосферу в ній», — розповідає житель Саморідні Сергій Пісковий, який з власної ініціативи разом із односельцями допомагав новим господарям чим міг.
Вероніка хоч і працювала продавчинею у Часовому Яру, та тут, у Саморідні, «перекваліфікувалась» у дизайнера. А вчителем стало життя: аби не піддаватись відчаю, жінка побілила кімнати в різні веселкові кольори, полакувала меблі та деталі інтер’єру якнайяскравіше, створила колажі з фотокарток та картин… Поки її чоловік займався фізично важчими ремонтними роботами, господиня в парі зі старшою донечкою розфарбовувала їхнє нове життя яскравими й позитивними барвами.
Не барилися з допомогою і люди. Криницю почистили, допомогли провести електропроводку, підготували піч до холодів… А шість кубометрів дров для родини закупив благодійний фонд «Запорука», з яким тісно співпрацює волонтерка, уродженка Саморідні Наталія Піскова. До речі, такі «теплі» гостинці від фонду отримають 25 сімей, які оселилися в нашій громаді.
«Ніщо так не гріє, як людські доброзичливість і чуйність, — ділиться Вероніка, а в її очах мерехтять сльози вдячності. — Ми приїхали в Саморідню з одним обігрівачем, каструлею і кішкою Фіоною. А тут завдяки підтримці добрих і щирих людей до нас повернулося відчуття рідного дому».
Вже в Саморідні, біля Мусієвого джерела, сім’я переселенців підібрала покинуте собача, яке назвали Джиною. Ще одне врятоване життя. Сашуля не спускає Джину з рук: має компанію для гри, поки Софійка на уроках у Моринській гімназії, що в сусідньому селі.
Та дуже можливо, що зовсім скоро дівчатка вперше у їхньому житті з’їздять за кордон. Наталя Піскова, яка 14 років поспіль (з 8 років) проводила канікули в французьких сім’ях (а це, самі розумієте, дає можливість щонайменше вивчити мову та знайти друзів), познайомила часоярсько-саморіднянську сім’ю з людьми, які свого часу організовували ці поїздки для неї.
Тепер Саша і Соня мають шанс три місяці, з грудня по березень, пожити у Франції. А нагостювавшись, вони неодмінно повернуться додому. До тихої Саморідні, яка прихистила їхню сім’ю у важку годину. А, можливо, в омріяний, жаданий Часів Яр — найкраще для них місце на землі, де вони народилися, зробили перші кроки в своєму житті. Лиш би закінчилася війна, лиш би швидше приспіла наша Перемога!
Черкаська область.
Фото надано автором.
