Молодший сержант Андрій з позивним «Фара» брав участь у російсько-українській війні з 2014 по 2016 рік, потім була гарна робота в Іспанії, але після 24 лютого 2022 року він не зміг всидіти вдома та встав на захист Батьківщини у лавах однієї з танкових бригад Збройних Сил України.

— Чи задумувався над тим, що у тебе саме так складеться життя?

— Я до Майдану і й не думав, що у мене так життя повернеться, а щоб щось міняти — напевне, нічого б я не міняв. Я зростав на багатьох книжках — «Чорній раді» Куліша та інших. І, безумовно, для мене Україна дорога. А коли настане Перемога, дай

Боже доживемо до цього моменту, маємо дуже багато роботи ще до нашої Перемоги. Робити, триматися, потрібно вірити все ж таки в Збройні Сили і наш дух народу, і в нашу історію, і в майбутнє вірити. Я проїхав всю Європу від Англії до Португалії, від Італії до Норвегії. Крім того, я понад п’ять років працював та проживав в Іспанії, мав роботу та посвідку на проживання. Але напередодні початку війни на всіх іспанських телеканалах казали, що війна неминуча.

Я взяв відпустку, відпросився на 30 днів і поїхав додому в Україну. Щоб зекономити якісь кошти, ще якийсь час попрацював таксистом в Києві, і рівно через один місяць і три дні розпочалася війна. Але мій керівник в Іспанії казав мені, якщо не повернешся протягом місяця, то я тебе звільню.

Але думки змінюються. Після початку війни він зателефонував мені і сказав, що все розуміє, розуміє, що я залишуся, але за  за мною залишиться посада, оклад. Одне тільки — повертайся з руками ногами — цілий.

І я запевняю, дуже хочу, щоб Україна жила краще, ми маємо такі можливості.

— Андрію, як ти став «Фарою» та опинився тут і зараз.

— Ну, як сказати, просто причепилося, спочатку прізвисько, а потім і як позивний. Я ще з 2014 року воював, з перервою, службу завершив в 2016-му році і аж до 24.02.2022. Об 11-й годині, 24 лютого, я вже був у формі у Шевченківському центрі комплектування та соціального захисту (військкоматі) в Києві і продовжив те, у що вірив, а я вірив — Україну вже не зупинити.

Ми отримали шанс на остаточну перемогу, такий історичний момент, який випав нам за останні, можливо, 260—300 років. Цей шанс ще й десь в глибинах підсвідомості викарбовано було у нашого народу, те, що ми різні народи, щоб вони ніяк себе не асоціювали з росіянцями.

— Що для тебе війна?

— Знаєте, я був на трьох операціях, перша — 2014 року, маю на увазі військова, була від Донецька до Золотого, Попасна, Троїцьке, Мар’їнка. З 24.02.2022 р. почалася геть інша війна, до якої я був не готовий, оскільки асоціював цю війну із тією, і вона мені здалася геть іншою, це Ворзель, Буча, Гостомель, Бородянка, Іванків, Макарів, Київська область. Але після того як Київську область визволили, я усвідомив, що мені не місце на даху військкомату з кавою та цигаркою. І я наполіг на переведенні до бойового підрозділу.

Звісно, дуже довго довелося чекати, але все-таки я потрапив туди, куди хотів. Тут кожна операція відрізняється. Характерним є те, що постійно сам навчаєшся, хоча сам командир підрозділу, дивишся, як молоді хлопці приходять без фаху, без бойового досвіду і ростуть на очах. І навіть приємно щось їм підказувати.

— Як і в більшості воєн, є й неприємний бік. Втрати.

— Перемога нам дається важко. Втрати, вони є, були і будуть, все залежить від того, як складуться обставини на полі бою, але, на жаль, все залежить від того, як все ж таки ми зможемо розпорядитися нашими людьми, нашими солдатами, нашими підрозділами тощо. Ціна наших перемог колосальна.

У мене в телефоні величезна записна книжка й іноді, шукаючи якийсь контакт, ти зупиняєшся на тих іменах, які більше ніколи не озвуться. Знаєш це і на якусь мить забуваєш, кого ти шукав, і одразу пригадуєш жарт, усмішку цих людей, ситуацію, а рука просто не підіймається видалити їх звідти. У мене з 2014 року таких багато.

— Даруйте за наївне запитання: можете пригадати або виділити щось героїчне?

— Та кожен тут герой, який пересилив себе, взяв себе в руки, виліз на броню, вийшов на виконання бойового завдання. І навіть якщо у мене була така можливість, я б заохочував нагородами і званнями. Так, я розумію, що це все має робитися вчасно, але події розвиваються так стрімко, що я навіть чистого аркуша паперу не бачив вже декілька місяців, щоб написати як командир рапорту на відзнаку. Ні, не встигаєш, оскільки постійно мерщій робиш нагальніші речі.

Я розумію наших командирів взводів, рот — вони в тій же самій ситуації і вони геть нічим не відрізняються, проте тут кожна людина варта поваги.

— Чим займатиметесь після завершення війни та нашої Перемоги?

— Коли війна закінчиться, у нас стільки роботи буде, що й до Іспанії, може, й не повернусь. Відновлювати потрібно буде. Тобто це все на багато років, десятиліть, навіть більше. Це моя країна, я звідси нікуди не подінусь. Тут навколо мене ті обличчя, які я радий бачити.

Від командирів Андрія нам стало відомо, що під час одного важкого бою, діставши поранення, той не евакуювався та продовжив вести бій. Після надання першої допомоги повернувся до ввіреного йому підрозділу і як командир далі вміло керував боєм та евакуацією поранених. Після того бою була короткотривала реабілітація та повернення до свого підрозділу...

Фото Сергія СТАРОДУБА.