Навіть АТО було без нього. Напевне, можна зрозуміти хлопця. Все життя прожив у селі на Черкащині. А тут доля усміхнулася — і ти вже працюєш у Європі. Складно зробити крок, який поставить під загрозу все, чого ти досяг. Тим паче за станом здоров’я Микола не служив строкову, а отже, має формальний привід для самозаспокоєння.

Але 24 лютого змінило все. Люди стали іншими і думати почали інакше. Коли над дахом твого дому пролітають російські ракети, руки самі тягнуться до зброї. Того ж дня, як і десятки тисяч українських чоловіків та жінок, Микола побіг до військкомату.

Сльози матері. Мобілізація. Полігон. Коротке навчання. Все закрутилося із шаленою швидкістю.

— Пам’ятаєш свій перший обстріл?

— Та його забудеш, диви! — Микола ледь помітно усміхнувся. — Накрили нас тоді «касетами». Дуже страшно було. Але минулося. Потім другий... П’ятий, десятий. Звик уже.

— Що відчуваєш до російських окупантів? Ти ж не військовий. Ніхто тебе до 24 лютого не готував бути солдатом. Ти міг у Європі зустрічатися з тими, хто зараз криє тебе та твоїх хлопців артилерією?

Обличчя Миколи закам’яніло. Жоден м’яз не здригнувся.

— Нічого не відчуваю.

— Зовсім?

— Зовсім! Вони ж не люди... Хоча чекай, є щось! — несподівано усміхнувся боєць, — відчуваю поштовх у плече від приклада, коли стріляю по них!

— А вони бігають по кущах, ховаються! — продовжую давно усім відомий жарт.

— Ще й як бігають! — сміється Микола.

— Друже! Скажи, будь ласка. Думав уже, що будеш робити після війни?

— Звичайно ж! Я — будівельник, тому буде чим зайнятися. Скільки всього ці російські потвори порушили. Роками доведеться відбудовувати країну. Ось мої руки і знадобляться.

— Як ти вважаєш, чого нам зараз не вистачає для перемоги над російськими окупантами?

Микола на мить задумався і подивився кудись у бік сонця, яке вже хилилося до свого імпровізованого бліндажу.

— Та як сказати?... Люди є, велике бажання відвойовувати свою землю теж є... Зброї би сучасної побільше. Напевне, так.

— Я правильно зрозумів, що у хлопців з твого відділення більш ніж бойовий настрій?

— Ще й який! — засміявся — Ми ж розуміємо, що доки цих потвор російських не виженемо, ніхто додому не поїде!

Мене особисто завжди дивувала ця неймовірна риса української нації. Коли настають тривожні часи, учорашні будівельники, менеджери, офіціанти та сільські розбишаки, усі ці Миколи, Василі, Андрії, Степани відкладають маску зварювальника, ноутбук, гітару чи перукарські ножиці та беруть до рук зброю. І таке враження, що одразу з людей, які вчора не відрізняли автомат від лісапета, перетворюються на воїнів. Та нищать хвалених кантеміровців або таманців так званої «другої армії світу». Але коли настане час — вони знімуть військову форму і знову повернуться до своїх довоєнних справ.

Читаючи ці рядки, просто знайте, що саме зараз Микола зі своїми бойовими побратимами визволяє південь України від російських загарбників.

Текст і фото служби зв’язків з громадськістю 61-ї окремої піхотної Степової бригади.