Наталія Крячун з мамою.

Та навіть у маленьких селах жінки навідуються до косметолога, перукаря, умудряються носити манікюр, їздити відпочивати за кордон — одне слово, мати шикарний вигляд і при цьому вести домашнє господарство, бути берегинею роду, любити село, йти в ногу з життям. Як-от Наталія Крячун із Бобринки Кропивницького району Кіровоградської області. Змотуємо нитки її долі: виходить чорно-білий клубок пережитого.

Ще б до війська пішла

Хоча б про що говорили, а війна не сходить з уст. Вона обпалила крила мрій і сподівань молодих, забирає спокійну старість у літніх та загартовує нас, робить сильнішими. «Якби не старенька лежача мати, пішла б неодмінно до війська, — впевнено каже Наталія. — І куховарила б, і прала б, і в медпунктах допомагала б, можливо, навіть навчилась би володіти зброєю — зір ще не підводить». Із перших днів повномасштабного вторгнення всіляко надавала продукти для потреб війська, тероборони, біженців. Говоримо про те, що жінки разом із чоловіками творили нашу багатовікову історію, а весь час залишалися в тіні їхніх досягнень. У цьому, як мені здалось, Наталія до певної міри феміністка.

Життя з ранніх літ загартувало її, навчило міцно триматися на землі, адже разом із молодшими сестрами виховувалась у дитбудинку. Мати залишилась без чоловіка, треба було працювати, а дітей віддала з умовою, що неодмінно поверне їх до себе за першої ліпшої нагоди. Та робота в будівельних організаціях вимагала частої зміни місць проживання. Кіровоградське БУ-138 споруджувало автомагістралі, летовища, різні промислові об’єкти на території колишніх республік Союзу. Молодших розподілили в дитбудинки за межі області, а Наталку взяла до себе бабуся Ганна Струк, у якої бігало четверо своїх дітей. Так і росли вкупі в селі Грузькому: бабуся всіх любила, жаліла та привчала до роботи. Доводилось із нею пасти громадську череду за три карбованці, щоб купити хліба на весь тиждень. «Не було кращої їжі за кусень хліба, намазаного смальцем або пахучою олією та притрушеного сіллю», — розчулено згадує жінка. Щонеділі дівчинка мазала в оселі долівку і мріяла про власну хату з дерев’яною підлогою. Годувала курей, поросятко, пасла козу, напувала її та доїла — тож не бідували, вистачало всього на велику сім’ю.

Улітку за першої можливості мама Раїса брала із собою Наталку. В Херсоні, де будували аеропорт, таких кавунів із баштанних ланів ніколи пізніше не куштувала: смак дитинства, та ще й із мамою, незабутній. В Умані відвідували Софіївський парк, що теж у пам’яті з тих далеких літ.

Рідний інтернат

Найкращі, найсвітліші спогади Наталії Миколаївни про навчання в Бобринецькій школі-інтернаті, вчительку початкових класів Валентину Григор’єву, виховательку Марію Лахно, яка багатьом була за маму, організовувала цікаві екскурсії берегами річки Бобринки, влаштовувала походи на Сугоклію, де побіля струмків на схилах збирали лікарські трави, шипшину. Вчила кроїти й шити, плести гачком та спицями, вишивати — всі ці навички згодились у житті. А на випускний вечір Марія Іванівна парчову (тоді дорогу й модну) сукню своєї доньки Тамари запропонувала саме Наталці. А коли дізналася, що її мама готує бальну сукню, то більше нікому те вбрання не пропонувала, бо щиро любила дівчинку, але ж і розуміла добрий вчинок матері, яка весь період навчання дитини була на відстані.

Переглядаємо шкільні альбоми. Наталія зізнається, що все найкраще їй далось від виховання в інтернаті. Колектив учителів був творчим, відповідальним. Відвідувала гуртки за інтересами, брала активну участь у Шевченківських вечорах, знає напам’ять чимало віршів Кобзаря, Лесі Українки, уривки із творів українських письменників. Пам’ятає себе активною в учнівському самоврядуванні. Важливо було дотримувались правил співжиття: один за всіх — всі за одного, а хто їх порушував, отримував покарання від своїх же товаришів. Діти не сумували за домівкою, а хто й не знав своєї — відчували в закладі тепло і родинний затишок.

Бабуся Ганна виділяла внучці 40 копійок на тиждень на автобус (з Грузького до Бобринця і назад), але не вистачало, бо ж — кіно, морозиво... Тоді доводилося іти до села пішки. Добрий водій автобуса, що курсував тоді з Кіровограда пізнього вечора, дядьо Гриша Чайковський, нікого з дітей не залишав на дорозі. Добре знав, хто ще не доїхав до автовокзалу, і їх треба почекати — теж обігрівав своєю турботою.

Грузьке пахне свіжим хлібом

Після закінчення школи-інтернату Наталія Крячун здобула професію маляра. Була можливість залишитись у місті або ж працювати в будівельному управлінні матері, та кликало село.

Хотілось бути вдома, мати свою родину. Далі заміжжя, діти, робота — доводилося встигати скрізь. Збудували хату. Життя вирувало, наповнювалось усіма барвами, приносило радість і розчарування. Тиск з боку чоловіка: ні фізичний, ні психологічний — знайшла в собі сили не терпіти. Відтоді вважає, що кожна жінка може бути самодостатньою у своєму виборі — і мусить знати собі ціну.

Працювала в радгоспі. Взимку нарівні з чоловіками лагодила борони до сівалок. Виконувала будь-яку роботу бездоганно, вчилася у старших. Добрим словом згадує бригадира Олександру Погорілець, старших наставниць Надію Шлопаченко, Юлію Петрович, Катерину Неживу. На роботі багато співали, жартували, не відставали від чоловіків. Жили в селі дружно, толокою мазали хати — це вже були добротні будинки з дерев’яними підлогами та високими дахами. Старші жінки вчили молодих «гладити» дощечками стіни, найсумлінніших ставили вирівнювати відкоси на вікнах — то чи не найвідповідальніший шматок роботи. Наталія з цим успішно справлялась і виконувала залюбки.

Із теплотою і ніжністю згадує покійних свекруху Євгенію та свекра Івана Крячунів — справжніх сільських трударів, з якими дружно жили, навіть побудувались у їхньому дворі — і спільно вели господарство. Свекруха навчила пекти хліб, куховарити, давала цінні поради. Намагалася зберегти подружнє життя сина, та клята горілка завадила. «Бог не дав мені долі, зате наділив сильним характером», — зізнається жінка.

У складний період реформ і суцільного безробіття Наталія тримала корови, велосипедом до Бобринця возила домашню продукцію, і цим родина виживала. Син Микола закінчив школу міліції, служив у Бобринці, але, на жаль, рано відійшов. Донька Леся подарувала бабусі двох онучок — Лілію і Тетяну, з появою яких і світ подобрішав, і душа помолодшала.

Уже 15 років Наталія Миколаївна живе в Бобринці, та душа болить за Грузьким. «Там родина, близькі мені люди, куми, донька з сім’єю, тітка Роза — моя опора, мій захист ще з часів босоногого дитинства, — розповідає з іскринкою в очах і додає: — Грузьке мені пахне свіжим хлібом, тим незабутнім ароматом, що розносився вулицями пообідньої пори».

«Я не покличу щастя не своє...» (Ліна Костенко)

У пошуках щастя Наталія, загартована першим шлюбом, ризикнула переїхати до Бобринки. Побралась із вдівцем, намагалась бути справжнім другом його дорослим дітям, тримали господарство. В агрофірмі «Рось» їй запропонували посаду кухаря. Та знову сімейне життя не склалось, але залишилась у селі й продовжувала працювати.

«З чоловіками мені тяжко, вони були зі мною на різних хвилях. Люблю читати, переглядати фільми, розгадувати кросворди, співати, інформативно удосконалюватись, спілкуватися з цікавими людьми, а все це сильну стать дуже дратувало», — зізнається жінка. Жила на квартирі в доброзичливої Ганни Сороки. Трудилася в дві зміни: куховарила, сторожувала та різні роботи на току виконувала. За кілька років придбала будинок, зробила ремонт, зі зручностями облаштувала. Агрофірма надала кредит на газове опалення...

Водночас навчилася і думку свою обстоювати, і себе захистити. Дивувались керівники агрофірми, коли замість квітів на жіноче свято хотіла отримати в дарунок секатор, пилку для саду чи комплект ключів і викруток. А на ювілейний день народження до її двору закотився добротний велосипед, що й тепер є надійним помічником у господарстві.

Бобринка стала другою домівкою, тут є однодумці, серед них — дві літні жіночки, яких Наталія називає двоюрідними мамами, — Надія Кузьмич та Ганна Сорока, які підтримували тоді, коли її обсіли негаразди, а тепер вона стала їхнім надійним помічником. Гостинців принесе, розрадить, комунальні послуги сплатить... А якщо день-два не приходить, то переживають, адже в

Наталії лежача мама.

Наталія каже, що ключі від її жіночого щастя десь загубились, а чужого не треба. Вдячна Богу, що донька Леся з чоловіком Володимиром допомагають в облаштуванні обійстя, щоб мама не відчувала самотності. Радіє і бабця Раїса внукам та правнукам, надолужує те, чого не дала колись своїм дітям. На всі лади сварить старенька кровожерливого путіна, розповідає про те, що вже перечитала майже всі книжки в сільській бібліотеці і взялася за глянцеві журнали. Іноді обличчям збігає покаянна сльоза — ніби серце болить за кожну прожиту мить.

Від старшої внучки Наталія із нетерпінням чекає правнуків, молодша — вірна помічниця та консультант із користування гаджетами. Тетянка ділиться з бабусею своїми дівочими секретами, шкільними новинками. Талановита дівчинка займається художнім фото, обожнює живопис, малює, стала переможницею творчого бібліотечного конкурсу. Кілька своїх робіт подарувала бабусі. Найщасливіші миті — коли збирається вся родина. Часто влаштовують літературні читання: звучить у хаті поезія Ліни Костенко. А як же інакше, адже діти й онуки — теж Костенки, можна трішки й похизуватись.

Наталія бере активну участь в аматорських колективах: декламує, співає, як актор у драматичних постановках виступає, смішить гуморесками. Знає і пропагує народні традиції та обряди. В домашній колекції — кілька товстих зошитів із записами народних та календарно-обрядових пісень. Ще одна особлива риса — захоплення старожитностями. Зберігає старовинну різьблену лавку, казанки ще від прабабусі, ціп та кам’яну молотарку, має колекцію українських хусток. У коморі — аромати лікарських трав, що вперемішку із запаморочливим запахом сіна створюють особливу атмосферу: вдихай і лікуйся.

— Навіщо сіно, корівки ж немає? — запитую.

— Була така трава в садку, хоч рви та сам їж. Який же двір у селі без сіна? Узимку комусь згодиться, чиїсь кози посмакують.

Подобається жінці творити добро. Когось наділити розсадою помідорів, насінням квітів чи квасолі, іншим — якийсь сорт картоплі, щоб розводили на своїх городах.

Жоден клаптик землі не порожніє

А ще заглянемо на город-оранжерею Наталії Крячун. Між чотирнадцятьма ділянками картоплі, що вже зібрана, підсвічують вечірню темінь різнокольорові айстри. Межу з городом сусіда Славка вартують червоні та бурякові жоржини. Де були огірки — буяють на всю силу квіти-зірочки, інші грядки в обрамленні майорів та чорнобривців. Між головками капусти височіє екзотична канна, а попід ягідником — принадливі хризантеми. Жоден клаптик землі не порожніє навіть у садку між саджанцями. Велике задоволення і щастя має від того, що створює красу для себе і людей. Як усі українці, як увесь світ добрих людей, Наталія бажає, щоб якнайшвидше закінчилась війна, щоб Україна перемогла ненависного ворога і залікувала свої рани.

Кіровоградська область.


Із земляками-однодумцями.

Фото надано автором.